Cxemcast 043 – Alessandro Adriani
Інтерв’ю взяв Богдан Конаков.
30.08.2016

Cxemcast 043 – Alessandro Adriani
Інтерв’ю взяв Богдан Конаков.
30.08.2016





Ти живеш у Берліні вже кілька років. Які місця любиш найбільше?


Я тут живу майже чотири роки, з січня 2013-го, але за цей час я не спромігся виокремити для себе щось одне. Мені подобається проводити весь вільний час в студії. Коли ж хочеться чогось випити, заходжу в Cafe Futurio до свого друга Франческо, власника цього кафе й боса лейблу Slow Motion. У Берліні багато цікавих місць. Якщо йдеться про клуби, то, мабуть, найбільше люблю OHM, там я раз на два місяці роблю вечірку свого лейблу Mannequin Records.


Чому саме OHM?


Там можна відчути контакт з публікою: це невеликий клуб, який ледь вміщує 250 відвідувачів і в якому сцена перебуває на одному рівні з танцмайданчиком. Коли я роблю вечірки, запрошую переважно своїх друзів — тих, хто підтримує лейбл роками. Раніше в приміщенні OHM, здається, була бойлерна, тож там, як і в Tresor чи Kraftwerk, специфічна атмосфера, пов’язана з розташуванням в індустріальній частині міста.


А ще там можна зустріти багатьох місцевих діджеїв і музикантів, правда?


Це правда, але їх можна побачити взагалі будь-де у місті.


Як гадаєш, саме можливість таких випадкових зустрічей і перетворила Берлін на одну зі світових музичних столиць?


Не думаю, що це єдина причина. Берлін винятковий у багатьох аспектах.


Там легше займатися музикою, ніж в Італії?


Удома, в Італії, я б ніколи не відкрив свій лейбл, це було б просто не під силу. Половина тих клубів, у які я ходжу в Берліні, в Італії закрилися б, ще не відкрившись. Там інший перебіг життя: більше контролю, бюрократії. У Італії відкрити своє місце для вечірок набагато складніше і дорожче.


Під час нашої нещодавньої розмови ти згадав, що берлінська публіка вже не така «дика». Що ти маєш на увазі?


Я не так давно тут живу, щоб робити висновки. Проте, мені здається, що раніше люди сприймали клуб як місце, де передусім приймають наркотики і т. д. Зараз усе кардинально змінилося. Багато людей справді цінують танцювальну музику, знаються на ній, та й вона також змінилася на краще.


А що скажеш про техно? Здається, воно вже зовсім не «андеграунд».


Ще не повністю, але все йде до цього. Пам’ятаєш, якась відома голлівудська акторка на одному з популярних американських шоу розповідала про те, як ходила в Berghain?


Твій лейбл — це спроба вказати на те, що існувало до такого техно?


Mannequin Records не пов’язаний з техно, основна мета лейблу — це пошук злегковажених гуртів кінця 70-х – середини 80-х років чи перевидання рідкісних записів того часу. Окрім цього, для деяких платівок я прошу сучасних продюсерів переробити у своєму стилі треки, які вже були видані раніше. Наприклад, так було з Ancient Methods і An-i, які взялися за Bourbonese Qualk і Musimeci.


Щось на зразок популярного копіювання 90-х?


Так, це схоже на те, що відбувалося з мінімал-синт і дарквейв-сценою. Молоді артисти, хочуть вони того чи ні, вдивляються у минуле, переосмислюють його і намагаються вкласти в це свою душу. У іншому разі музика звучатиме як копія копії.


Ти допомагаєш італійським музикантам?


Так, ще з часів започаткування лейблу я допомагаю артистам з Італії з релізами та просуванням. Часто організовую спільні виступи італійців з гуртами з інших країн, аби про перших теж хтось дізнався. Так було, наприклад, з Led Er Est та Opus Finis. Пам’ятаю, як у 2012 році альбом Mushy aka Valentina F. став альбомом місяця на Rough Trade. Це було щось! Останнім часом менше працюю з італійцями й більше займаюся перевиданням, але, гадаю, усе змінитися в найближчому майбутньому.


Чи складно знаходити людей з минулого і домовлятися з ними? Чимало таких музикантів давно пішли з музики або навіть померли.


Не буду брехати, інколи бувають дуже непрості ситуації. Часом домовитися з артистами неможливо — вони навіть чути не хочуть про перевидання, інших же, як-от Danza Meccanica, доводиться шукати по 5 років. Робота з перевиданнями схожа, з одного боку, на археологічні розкопи, а з іншого — на соціологічні та психологічні експерименти. Добре, що інтернет значно спростив контактування з людьми.


Кого ти мрієш перевидати?


Є один легендарний бенд, Solid Space, його всі хочуть перетягнути до себе, але вони, як я чув, проти перевидання. Пам’ятаю, декілька років тому я мріяв видати італійський гурт Weimar Gesang, які в 80-х поставили Мілан на вуха. Але вони теж проти. Проте, одна мрія таки збулася — це було перевидання Bourbonese Qualk. Я ним пишаюся.


Постпанк/ньювейв-музика — це майбутнє клубного життя?


Я так не думаю. Компіляція So Low на Optimo або лейбл Contort Yourself підштовхують до висновку, що ця музика стає більш популярною, але техно-діджеї, які починають копати біля витоків клубної сцени, зараз радше натрапляють на гурти, які у 80-х грали EBM та індастріал. У Бельгії, Німеччині та Голландії все з цього й почалося.


Що плануєш на майбутнє після всіх цих реміксів і перевидань?


Зараз ми запустили нову серію релізів під назвою Death of the Machines, до якої залучені лише нові артисти. Перші дві 12" платівки — від мене і Jasss, талановитого іспанського діджея і продюсера. На наступний рік уже маємо кілька запланованих релізів.


А як щодо своєї музики? Які ідеї вкладаєш у неї?


Мені важливо не видаватися на Mannequin. Завжди шукаю інший лейбл, аби отримати фідбек від інших людей — це стимулює саморозвиток та еволюцію музики. Стосовно написання музики: у мене немає методу, я — непрофесійний музикант, який любить бути в студії, грати, експериментувати. Я добре знаю інструменти, які маю, і це мені дуже допомагає. Хочеться дійти до межі можливостей кожного інструменту. Останнього року я ділю приміщення студії з Lee Douglas/An-i й багато чого в нього навчився. Він дуже талановитий продюсер та креативщик — я таких більше не зустрічав.


Який твій улюблений інструмент?


У мене в студії переважно класичні інструменти, тож моя відповідь нікого не здивує. Це Roland TR-808, Korg MS-20 і Roland SH-101.


Яка музика тебе надихає?


Я слухаю різну музику: від The Stooges до Piero Umiliani, від Spacemen 3 до Psyche. Різноманітна музика — різноманітне натхнення. Хоча я ніколи не намагався когось копіювати, вона органічно просякає мою творчість.


Чи стане в італійської сцени сил вибити собі місце під сонцем?


У нас є артисти, якими можна пишатися: Donato Dozzy, Lory D., Marco Passarani — усі вони справжні майстри. Я поважаю хлопців, які займаються клубом Macao в Мілані та Elsewhere в Римі. Так тримати! Однак, як я вже казав на початку, локальна ситуація у нас не з простих, і змінити щось буде складно.

Ми використовуємо файли cookies.