Cxemcast 040 – Anna Haleta

Тель-Авів стає все більш помітним на музичній мапі світу. Що сприяло такому стрімкому розвитку?

У кінці 90-х – на початку 2000-х в Тель-Авіві була величезна сцена, з розмаїттям клубів, вечірок і афтерпаті. Потім в країні почалася інтифада, теракти, періодичні військові сутички. Від цього передусім постраждало те, що можна назвати «надлишками». Які можуть бути принади життя, коли гинуть люди, вибухаючи в автобусах, коли туристів немає, а артисти остерігаються виступати?

Попри війну, що відбувалася кілька років тому, нічне життя Ізраїля змогло вижити. Багато в чому це вислуга таких клубів, як The Block, Breakfast, Deli, Bootleg — вони щотижня привозять крутих артистів, утверджуючи Тель-Авів на світовій мапі електронної музики. Зараз в місті щоночі відбувається кілька цікавих тій чи іншій публіці заходів паралельно, і це не враховуючи сильну гей-сцену, яка має прямий стосунок до розвитку нічного життя Тель-Авіва.

Попри війну, люди все одно ходили в клуби?

Так, місцева публіка все ж ходила в клуби під час війни, хоч і рідше. Такі події відразу б’ють по бюджету країни — усе дорожчає, грошей на розваги стає менше, годі й говорити про просто настрій кудись піти. Але заходи відбувалися, не всіх іноземних гостей скасували. Якось акуратно протрималися. Війна в Ізраїлі — це завжди лише на кілька тижнів, але вплив відчутний ще дуже довго. У світі розходяться думки щодо того, що у нас відбувається, тому деякі артисти не хочуть приїздити з політичних міркувань.

Чи підтримує влада розвиток нічної культури країни?

Загалом влада не підтримує нічне життя — хіба що мейнстрім, який якщо й не вбиває музику, то вже точно не розвиває її. Вона користується успіхом нічної культури, яка тут спалахнула самостійно, і ще більше — з гей-культури. Усе, що створено — це справа рук народу, а не влади. Влада — це фальш.

Ти одна з творців промо-групи Pacotek. Як довго вона існує і що змінилося за цей час?

Pacotek був створений Цахи Суcана і мною у 2003 році в Єрусалимі. Тоді вечірок, рейвів, клубів, як і електронних заходів загалом, у місті практично не було. Я лише починала грати, Цахи також, і сцену для своїх виступів довелося створювати самим. Але ентузіазму у нас була гора, ми організували чимало ризикованих нелегальних рейвів на околицях Єрусалима і в самому місті. Ми зламували на занедбаних об’єктах замки, ставили на їх місце свої та проводили там рейв. Так усе і тривало, поки посеред одного з заходів на військовій базі (ми гадали, що вона покинута) десятки людей одночасно не надягли поліцейські кепки й не закрили захід, доволі жорстко. З цього моменту від поліціянтів було важко відв’язатися. Ми намагалися робити рейви й надалі, але майже щоразу вони закінчувалися драматично — якщо щось взагалі починалося. Утім, ми робили це все не лише заради самобутньої атмосфери рейву, насамперед ми любили музику. Нам довелося перебратися в менш приємні приміщення, що різко скоротило кількість відвідувачів. Нам було важливо, щоб був хороший звук і гарна музика, намагалися не відставати й у візуальному плані. Але якась невелика кімната на третьому поверсі нудної будівлі — це не стоянка під землею в центрі Єрусалима, де й кінця не видно. Нашим завданням було перевести фокус відвідувачів виключно на музику: ми привозили улюблених артистів, багато з яких тоді були ще не надто відомими.

Зрештою, ми перенесли наші заходи в концертний хол, де люди нарешті відчули, заради чого ми все це взагалі робили. Після цього вже були клуби й вечірки в Тель-Авіві. За ці роки ми привезли багатьох шикарних музикантів: Daniel Bell, Cassy, ​​Levon Vincent, Steffi, Tama Sumo, Fred P, Mike Huckaby, Shinedoe, усіх з лейблу Dial Records і багатьох інших. Сьогодні Pacotek — це один захід на місяць, бажано з місцевими артистами. На своє десятиріччя ми випустили платівку і готуємо наступні, але поки виходить повільно. Стосовно мене, зараз я резидентка клубу The Block, але ані я, ані Цахи не залишаємо Pacotek осторонь, попри зайнятість. А іноді ми й особисто беремо участь в організації заходу, де грає абсолютно «наш» за характером музикант.

Що було важливішим для відновлення сцени: виступи іноземних артистів чи ентузіазм місцевих?

Привози іноземців завжди важливі. Проте, коли сьогодні місцевий діджей починає свій сет після іноземного гостя, ніхто, як це було раніше, не йде додому. Клуби почали робити регулярні події, де у місцевих діджеїв є можливість виступити в «прайм-тайм» вечірки, а не тільки на самому початку або наприкінці. До того ж, вечірки стали довшими, що теж важливо.

Кого б ти виокремила з ізраїльських музикантів?

З відомих — Red Axes. Також Deep'a & Biri. Є ще кілька молодих хлопців, які років п’ять тому почали грати й відкрили свій звукозаписний лейбл Parallax Recordings. Цей список може бути довгим. Нещодавно Afik Naim випустив платівку у Steffi на Dolly.

Коли ти почала цікавитися музикою?

Я різко почала цікавитися електронною музикою десь у 2000 році. Пам’ятаю, у 2001 році почула перший техно-альбом, це був Plastikman, Consumed (1998). Відразу ж почала ходити на рейви й стояти навпроти діджея, спостерігати. Тоді я була впевнена, що він грає якісь старі платівки й на ходу редагує семпли. Але мені швидко все пояснили, і вже у 2002 році я почала робити свої рейви. На початку 2003 року друзі принесли мені пульт і один програвач з пітчем фірми Grundig. Я вчилася міксувати з тим, що грало з домашнього CD.

Ти пишеш музику?

У мене є 15–20 закінчених треків, але, якщо чесно, я роблю це тільки коли маю натхнення. Виходить добре, але з треками треба сидіти працювати й витрачати на це час, а я понад усе люблю діджеїти. Той час, який я можу витратити на написання треків, я витрачаю на пошук платівок. Я розумію, що кар’єра будується певним чином, але головне — бути чесним з собою. Якщо захочу писати треки — буду це робити. Умови є.

Нещодавно на Fact Magazine вийшла стаття про те, що насправді не важливо, з якого носія грати: чи це вінил, чи лептоп. Погодишся з цим?

У багатьох програм своє звучання, і воно не завжди гарне, а з платівками й флешками таких проблем немає, Pioneer відмінно відтворює звук файлу. І хоч я сама граю тільки з платівок, флешка з кількома десятками своїх і чужих треків завжди зі мною. Треба б усе перевести в цифру — якщо щось із сумкою трапиться, хоча б файли залишаться.

У тебе велика колекція платівок?

Не дуже. Я обираю платівки, можна сказати, пінцетом, не піддаючись миттєвим примхам. До того ж, грошей на великі закупи ніколи не було. Свого часу мені пощастило перебрати колекції діджеїв, які перейшли на цифру, там мені вдалося знайти такі раритети, які сьогодні багато чого варті. З-поміж усіх жанрів я шукаю відверту, чесну музику. Як і багато хто, напевно.

А тобі подобається нетанцювальна музика?

Я люблю групи від Sade до Psychic TV і Swans, подобається сучасна класична музика, у якій можна копатися, як в бездонному колодязі... Також цікаві середньовічні меси й окремі виконавці різних жанрів — від пострадянської попси 90-х до Мамонова. У мене є друг, Михайло Брін — прекрасний діджей і продюсер, який підкидає мені абсолютно неймовірні речі. Наприклад, вчора він подарував мені платівку раннього Mika Vainio, Gagarin Kombinaatti.

Як ти реагуєш на статті в журналах, де з’являється тема діджейок й ґендерної нерівності? Тебе це зачіпає?

Чому зачіпає? Ніколи про це не думаю, хоча часто запитують про (не)рівність. Але хіба всі чоловіки — чи жінки — рівні між собою? Жартую, звісно. Я страждаю лише від того, що мені важко нести сумку, і не завжди є хтось, хто допоможе. А загалом мої сети ніколи не несуть політичного навантаження.

Клубна музика досі залишається маргінальною в деяких країнах, чи не так?

Зараз клубна музика звучить повсюдно: я в Сільпо в Кропивницькому, коли у мами була, чула шикарний соул.

Ти родом з Кропивницького?

Так, тому я й буваю часто в Україні, у мене ще залишилася сім’я в Кропивницькому і Новгородці. Нас дуже мало, але я прилітаю, щойно маю змогу. Узагалі, Україну ніколи не забувала, хоч і поїхала 21 рік тому.

 

 

Інтерв’ю взяв Богдан Конаков.