Привіт, розкажи трохи про себе. Де ти, чим займаєшся?

Привіт. Мене звати Ліза. Останні місяці я знов у Києві. Перший рік повномасштабного вторгнення провела у Львові, а взагалі походжу з Одеси, та до початкового переїзду до Києва чотири роки жила у Варшаві. Я пишу та граю музику на вечірках, хоч іноді ці діяльності й не перетинаються, бо у своїй музиці наразі мені подобається досліджувати щось, що умовно можна було б назвати deconstructed/art pop, а в ді-джей сетах віддаю перевагу новим (та не дуже) знахідкам треків, під які, як мені здається, було б гарно танцювати. Та, хоч моя власна музика наповнена та натхненна танцювальними та пост-танцювальними жанрами, наразі не дуже подобається працювати з конвенціями форми діджейського тулу та жанром т.н. «експериментальної» електронної музики. Але це залежить від настрою і воно постійно змінюється.

Із чого почалася твоя зацікавленість музикою? Як вона розвивалася, що і хто на тебе вплинув?

Це почалося ще в ранньому дитинстві й перший потужний музичний досвід, якщо він не хибний, збігається з першими думками стосовно нескінченності та смертності. Це десь 96-й рік, літо, мені років п’ять, я, на піку манії Мortal Кombat, заслуховуюсь касетою з треками з першого повнометражного фільму франшизи, аж раптом під час якогось там другого-третього переслуховування компіляції цілком замість постійних відмотувань до головної теми, на моменті приспіву в Gravity Kills — Goodbye (Demo). Щось у мені клацає і мене долає незрозуміле бажання мати можливість слухати цей трек та отримувати емоційні почуття від взаємодії з ним аж до нескінченності. Емоція за емоцією, думка за думкою і ця перцептивна ненаситність доводить мене до розуміння, що це насправді неможливо, бо (наскільки я знаю), люди смертні й у якийсь момент не стане й мене з усіма цими думками, емоціями й паніками від зустрічей психіки з розумінням себе як скінченної істоти. Так чи інакше, але початок цієї неокінчуванної історії ненаситності до досвідів нових текстур, звуків та форм вимальовується в моїй пам’яті саме цим спогадом. Далі були касети з idm-ом та бритпопом, які записував та привозив двоюрідний брат із Шотландії, успадкована від батька любов до Френка Заппи та Прінца, інтернет з Soulseek, які призвели до перших експериментів зі створенням своєї музики. Спочатку це було у форматі black metal/drone one-man-band-у аж доки в п’ятнадцять років я не відкрила для себе псай-транс та хард техно/шранц та не почала записувати перші танцювальні треки в Cubase/Reason/Fruity Loops, бо разом із жанрами нерідко змінювались і DAW та й перемикалися залежно від них. Та хоч уже давно моїм основним редактором залишається Ableton, однаково вважаю, що, наприклад, для роботи з amen-ами немає кращого софтового тулу, аніж Reason-овський Dr Octo Rex.

У різні періодни 2007–2012 років грала та продюсувала блогхаус, електроклеш, нове диско, класичний хаус, електро, etc, etc — гадаю, багатьом мілленіалам знайома ця прогресія. Потім тривалий час працювала з пост-індастріал музикою в найширшому розумінні цього терміну, включаючого в себе як пауер електронікз, дроун та нойз, так і мінімал вейв та деякі форми бейсу й техно. Це все призвело до зацікавленості конкретною музикою, електроакустикою та сучасною академічною музикою, аж доки в 2016 році, перебуваючи під впливом пост-Кейджианської естетики, EAI, Onkyokei та групи «композиторів тиші» (як окреслив їх відомий музичний критик Алекс Росс у колонці для The New Yorker) Wandelweiser я не помітила, що всі мої композиції починають зводитися до концептуальної гри з формами та негативним простором та позбуваються саме музичності — звуку, організованному не епістемічним інструментарієм на тілі естетики, а естетичним інструментарієм, як він є. Будучи зацікавленою більш концепціями замість звуків, я вперше у свідомому житті припинила займатися музикою та почала вивчати більш релевантну своїм зацікавленостям дисципліну — філософію, бо, як, наприклад, визначає активність філософії Жиль Делез, це інструмент для створюванная, виходжування та вигадування концепцій. Але ж потяг до створення музики та діджеїнгу нікуди не дівся, скільки я б у собі його не репресувала, і за кілька місяців до повномасштабного все ж вирішила припинити його блокувати й дати всіляким проявам своєї суб’єктності текти настільки безперешкодно, наскільки це тільки можливо. Звісно, в історії були свої плани, але ж, за підсумком, у світі, де можливі звірства в Бучі, а держава-терорист безперешкодно приймає на себе чергове головування в раді безпеки ООН, кричати в ірраціональну прірву музичних абстракцій виявилося простіше й чесніше, аніж під звуки сирен зі всією олімпійською раціональністю обмірковувати концептуальне наповнення перцептуального досвіду.

Розкажи, будь ласка, більш детально про про свою філософську практику. Що ти досліджуєш, що вивчаєш? Чим тобі, як філософці, є музика — у чому її сенс, значення?

Я досліджую спадщину Вілфріда Селларса, її вплив як на американську аналітичну філософію та прагматизм, так і на нещодавні читання Селларса континентальним лагерем. Серед головних зацікавленостей — філософія мови, соціальна (та індивідуальна) епістемологія, метафілософія та філософія сексуальності та гендеру.

Зі всіх мистецьких медіумів музика складніше за все піддається філософському аналізу. У музиці немає семантичного наповнення, вона, за винятком носія, не існує як об’єкт, нічого в дійсності не описує та не репрезентує, якби композитор_ка не були із цим не згодні. Тим не менш, музика викликає у слухачів певні емоції, афекції та, будучи власне слухачами, композитор_ка намагаються зробити те саме зі своїми творами. Іноді це вдається та схожі емоції усе ж вдається донести, але це все здебільше опосередковано надмузикальним контекстом: від контрольованих назви витвору та обкладинки синглу/альбому до ситуації прослуховування, часу, настрою та культурної обізнаності слухач_ки. А крім емоційного досвіду, є ще питання цінності певного витвору, де підключається контекстуальне тло існування цього витвору: час, норми, звичаї певної сцени, використані кліше, обізнаність слухач_ки із цим. Це дуже складна й невловима концептуальна взаємодія і у плані питання чистого сенсу та значення музики як такої, нам потрібно більше й щедріше, де б це не було, дозволити собі бути релятивістами, зосередившись радше на соціальних та комунальних аспектах музики: спільних досвідах створення та прослуховування її, згуртованості навколо неї, трансформативний політичній силі формуючих спільнот і силі, яку музика приносить саме тобі.

Які українські музичні спільноти тобі цікаві? Які артисти близькі?

Комплексно мені подобається те, що роблять ∄ та Standard Deviation, і мої улюбленні сучасні українські артистки — Катерина Гривул і Діана Аззуз — видаються саме там. Обидві пишуть неймовірно багатошарову музику з безліччю цікавих тембрів, глітчів та композиційних рішень. Надихають також щільність та деталізація саунду John Object й агресивна енергія Re:drum. Зі спільнот/агенцій виділю ще УХО з їхньою титанічною працею в просуванні та популярізації сучасної академічної музики в Україні, а також ШЩЦ.

Як вплинула війна на твоє світовідчуття? Чи змінило це твої музичні уподобання?

Стало дуже складно залишатись оптимісткою стосовно майбутнього людства. Не подобаються західноцентричні формування типу «загарбницька війна в Європі в ХХI сторіччі — як таке можливо?», але коли це трапилось, на жаль, ця думка дійшла й до мене, хоч і Палестини з Кореєю, Нігерією, Афганістаном, Іраком та Сирією, to name a (very) few, було достатньо, щоб зняти із себе рожеві окуляри віри в планетарне порозуміння і спільний шлях до спільних цілей і викликів людства зі всіма гарними ідеями типу «Маніфесту Акселераціонізму», постдефіцитної економіки та прометеанізму. У жодному разі не намагаюсь позбавити теоретичної доцільності і важливості схожих проєктів, але історична ситуація не залишає можливості та енергії слідкувати та думати щодо таких речей. Говорячи про музичні вподобання, важко сказати, бо вони й так у мене постійно рандомізуються, але початок повномасштабного вторгнення співпав із моєю зацікавленістю постколоніалізмом і досліджуванням сучасних танцювальних жанрів і культур Латинської Америки та Африки. Звісно, частково це можна пояснити й загальним трейдом на якийсь глобал бейс, але на тлі того, що після 24-го лютого, наприклад, західна класична музика для мене покрилася якимось буквально сморідом імперства, я не можу дозволити собі насолодитися колись улюбленим Малером, тож вважаю, що так, війна насправді вплинула на моє музичне сприйняття.

Як ти даєш собі раду зі стресом? Що тобі приносить радість та надію? Що тебе надихає?

Зі стресом допомагає боротися повсякденна робота, спільний час із партнеркою, зустрічі з друзями, смачна їжа, нові знайомства — та ілюзія звичайного життя, яку, завдяки нашим Збройним Силам, я можу собі дозволити. Надихають різні мрії та абстрактні невимовні картинки у свідомості, бачення-фантазії майбутньої себе та приємні спогади щодо минулої, а водночас візуальні світи нових для мене митців_нь, режисерів_ок та письменників_ць.

Чи є у твоєму міксі якесь повідомлення? Якими емоціями ти його наповнювала під час запису?

Мій мікс починається з відривку культової в транс*-дослідженнях публікації С’юзан Страйкер My Words to Victor Frankenstein Above the Village of Chamounix: Performing Transgender Rage, а в приспіві одного з останніх треків співається «My sexiness is only for me… My body is only for me», тому певні повідомлення можна почути впродовж цих 74 хвилин. Але також там можна почути доволі гарну, як мені здається, музичну репрезентацію оргазму, звуки розблокування автівки, птахів, пісню венесуельського спротиву, а капелла Розалії та багато всього іншого. Говорячи щодо месседжу самого міксу, я просто зібрала н-ну кількість треків, які мені чимось полюбись-прислухались у певний момент і склала в таку послідовність для міксу, що сподобалася та здається вдалою для танцювального міксу послідовність. Єдиним кредо, яким керуюсь під час запису міксу/гри сету можу назвати лише перефразовану цитату вже згаданого Малера: «Мікс має бути як світ. Він має включати все».