Привіт. Розкажи, будь ласка, про свої перші проєкти. Коли й чому вирішив займатися музикою?

Все почалося за часів розквіту гіпнагоджик музики. Я познайомився з Дімою в одному з київських університетів, куди вступив навчатися на психолога, він був одним із тих небагатьох металістів, яких радше можна було б побачити в крутих зарубіжних скейт відео. Діма був абсолютно не схожий на тих металістів, яких можна було зустріти на вулицях Києва — він не пив алкоголь, не курив, не їв м’ясо, натомість катався на скейті й чудово грав на гітарі.

Я тоді мріяв знайти когось, із ким можна було б спілкуватися щодо музичних тем, що мене цікавлять, а в ідеалі зібратися і зробити свій проєкт. Зрештою, мені вдалося зацікавити Діму й ми почали збиратися в мене в селі у вихідні й записувати на стару 8ми доріжкову касетну портастудію ту музику, яка перетворилася на «Мятнуя Ловушку». Усе, що ми тоді записали, пізніше було випущено на CD німецьким лейблом 101io.

Потім я переїхав до Польщі й почав створювати музику один. Я купив гітару, але в мене не було грошей на звукову карту, водночас хотілося грати, тож я знайшов вихід — просто уявляв наперед, як звучатиме моя музика. І в такий спосіб обійшов затримку звуку, яка властива записам інструмент на вбудовану звукову карту старого комп’ютера.

Так я записував кілька імпровізаційних партій, накладав їх одна на одну, і в результаті ця музика перетворилася на альбом Invisible Empire, який вийшов на касеті під моїм ім’ям Ross Khmil. Через 5-6 років цей альбом випустить лейбл Dream Catalogue.

Але перед тим, як цей альбом був випущений, сталося безліч подій, які сформували мене як артиста. У Польщі я не мав друзів. У випадку з моєю соціофобією будь-який найменший тригер більше впливає на усунення контакту, ніж на зближення, і це стосується будь-яких соціальних взаємодій. Тому, вступивши до університету, я кинув ходити на пари через тиждень, протягом року просто сидів вдома й записував музику.

У той час моїм єдиним слухачем була моя дівчина й одного разу вона сказала, коментуючи черговий запис, що я збожеволів і все прекрасне, що могло б прорости в моїй музиці, я спеціально знищую. Її зауваження наштовхнуло мене на вольове зусилля — я відчував, що навіть якщо я збожеволів, то це не скасовує крутості моєї музики. Тому попри погане знання англійської мови, я написав кілька листів із демо-записами моїх трьох різних альбомів, кожен з яких був записаний із використанням принципово різних підходів у контексті ідеї та її реалізації. Я надіслав ці листи з демо у цікаві мені, різної величини, лейбли. Я не особливо вірив у те, що можу одержати відповідь від тих людей, яких вважав і вважаю своїми музичними героями, але сподівався, що відповість, якийсь із невеликих лейблів.

Але сталося інакше — того ж вечора мені надійшла відповідь від американського лейбла Olde English Spelling Bee, де мені повідомили, що в них заплановано вихід релізів на найближчий час. Але моя музика їм сподобалася, і вони пообіцяли, що покажуть мої альбоми тим друзям, які можуть захотіти випустити мою музику. У цей момент мій світ повністю змінився, це було справжнім дивом, у яке я насилу спочатку вірив, тому що Olde English Spelling Bee був саме тим лейблом, який стояв біля витоку ери гіпнагоджик музики, і по-суті вони випустили всю ту музику, якою я жив і яку любив.

Того ж дня, через кілька годин, зі мною зв’язався лейбл Hardvapour Ressistance Front Central Command, вони повідомили, що їм сподобався альбом із мого демо-паку, який їм показали OESB і ще сказали, що ця музика нагадала їм альбом Watch out?! від Black Joker, одного з музичних альтер-его Спенсера Кларка. Тож так лейбл Hardvapour Ressistance Front Central Command випустив мій альбом Behind the Mask: він екстремально звучить для непідготовленого слухача — у стилістиці «free avant-garde electroacoustic sound». Альбом вийшов під моїм творчим псевдонімом Jesus Selin. За іронією, це й була та музика, коментуючи яку, моя дівчина, повідомила мені про те, що я збожеволів. А ще черз декілька днів зі мною зв’язалися чуваки з португальського лейбла Plastic Response і запропонували мені випустити інший мій альбом Walkman Pleasure — на ньому звучала музика натхненна альбомом Replica, проєкту Oneohtrix Point Never. Walkman Pleasure був створений за канонами вейпорвейв, але його відмінність була в тому, що я семплив не мультики та попмузику з дитинства, а улюблені треки з мікстейпу Armin Van Buuren A state of Trance yearmix 2006. Таким був мій внесок у вейпорвейв-всесвіт — через декілька місяців Plastic Responce випустили Walkman Pleasure на касеті, альбом вийшов під псевдонімом Beloved Woman's Milk.

Третім альбомом із демо-паку, що я надіслав OESB, був вищезгаданий гітарний альбом Invisible Empire, який випустили Dream Catalogue.

Ось так усе почало відбуватися і перетворюватися на реальність.

Ти також займаєшся продюсуванням і маєш лейбл, здається, навіть кілька. Розкажи більше про артистів, яких ти випускаєш. Чи складно продовжувати справу в умовах повномасштабної війни?

З усіма артистами і людьми з лейблів я почав спілкуватися щодня — спостерігати, слухати, дивитися та поринати в новий культурний феномен вейпор-спільноти, яка не існує ніде, крім інтернету і власне є продуктом цього інтернету. Твіттер, реддіт, різні групові чати — це реально ціла віртуальна реальність, яка стикається з нашою реальністю тільки випуском альбомів на фізичних носіях, і залишаючись водночас багатошаровим ком’юніті, що складається з анонімів зі всього світу, 90 % з яких ніколи один одного не бачили і знають один одного тільки як вигаданих персонажів. Для мене це було втіленням того, яким має бути справжній дух андеграундної музики в пост-інтернет еру.

Весь наступний рік я теж провів удома й був усім задоволений — я відчував, що я частина цієї спільноти й можу робити свій внесок. Приблизно в той час у мене з’явилася ідея зафіксувати момент народження hardvapour-руху (відгалуження всередині вейпор-культури, орієнтоване на важчий звук), і зібравши все те розмаїття, яке в ньому є, я записав мікс Hardvapour essentials, який мені допомогли презентувати Сrossfader mag.

Після цього я створив свій лейбл Pinkbox Teleport з тими ж цілями — навколо мене крутилося дуже багато крутої музики, яку створювали різні люди, не всі з яких вважали себе музикантами, не всі з яких вірили в те, що їхня музика чогось варта. Тому згадуючи свій досвід знайомства з OESB і той поштовх, який дозволив мені більше ніколи не сумніватися у своїх силах, я захотів, щоб кожен, хто робить щось круте, але, можливо, перебуває не в тому середовищі, де його можуть зрозуміти, не здався в цей момент, а навпаки, здобув можливість дати світу те, що тільки він може йому дати — з такою метою я зробив свій лейбл.

Один із моїх улюблених релізів, які я випустив — берлінський проєкт INRA. Уся їхня музика записана на живих інструментах, але звучить як справжній пост-інтернет шаманізм. Коли вони зв’язалися зі мною і я почув їхній альбом Suburbs of Utopia, то вже з першого треку зрозумів, що хочу зробити все, аби якнайбільша кількість людей почула цю музику. У результаті, не дивлячись на те, що ми в різних країнах, нам вдалося випустити CD, отримати підтримку преси та організувати виступи для INRA Європою.

Ще на Pinkbox Teleport я робив CD-перевидання культового hypnagogic-альбому американського проєкту P.A.R.A. Pentacles Of Life — до цього ця дивна печерна музика виходила у 2009 році, на касеті, на легендарному лейблі Джеймса Ферро New Age Tapes. Також у діяльності Pinkbox Teleport брав участь мій друг Рома — єдиний мій друг під час мого перебування в Польщі. Рома любив альтернативний рок і вчився на перекладача, я здавався йому дуже дивним і незрозумілим чуваком, Рома не розумів як я можу так довго перебувати в ізоляції, та ще й у чужій країні, не розумів, чому я не ходжу в універ і взагалі, що зі мною відбувається.

Рома часто приносив мені їжу додому, й якось він зайшов і побачив гітару. Ми спробували поджемити разом і так я запросив Рому у світ музики відмінної від звичного йому альтернативного року. Наступні два роки ми вже тусувалися разом у мене вдома — записували музику щодня, спілкувалися, читали та обговорювали купу різної літератури. Завдяки Ромі я все ж одного разу потрапив до університету, де нас запросили виступити на якомусь заході й ми виступили. Один із наших спільних проєктів називався Highway Dept., який я також випускав на Pinkbox Teleport.

Цьогріч на Pinkbox Teleport запланований новий реліз, але подробиці стосовно того, що це буде, наразі в таємниці

Знаю, що ти випускав реліз під іменем проєкту Hype Williams. Розкажи про ідею. Що це було — спроба сколихнути музичну індустрію, піратський жарт чи концептуальна акція?

Я був творцем і адміністратором пабліка присвяченого творчості Діна Бланта у ВК, де регулярно публікував усі актуальні новини пов’язані з Hype Williams — згодом паблік набув популярності, інформацію з нього брали всі інші великі вк-пабліки, пов’язані з передовою електронно-експериментальною сценою

У цей час перед виходом нового альбому Hype Williams Дін заявив, що ані він, ані Інга (друга учасниця дуету Hype Williams) більше не мають жодного зв’язку з проєктом і не відповідають за те, що з ним відбувається — і тепер Hype Williams може бути хто завгодно. І тут я подумав, що якщо Hype Williams може бути хто завгодно, то я зберу альбом зі своїх 8 старих невиданих демок, намалюю обкладинку й запощу його у свій Hype Williams-паблік: так з’явився альбом Hype Williams — Detection 8. Через годину під публікацією з’явилася купа позитивних відгуків, коментатори раділи тому, що нарешті повернувся цей класичний звук Hype Williams. Буквально за вечір лайки, репости та тематичні паблики розповсюдили альбом по всьому світу.

Але найцікавіше почалося того ж вечора пізніше — для початку злили майбутній альбом, що мусив вийти на наступного дня, далі з’явилися публікації в закордонних виданнях про те, що Дін та Інга повертаються в проєкт. Крім цього я надіслав цей альбом своєму товаришу в Ogritch Tapes, який люб’язно погодився зарелізити його на своєму бендкемпі, але незабаром він повідомив, що одержав листа від адмінів бендкемпа, з якими зв’язався юрист Діна Бланта, тому вони видаляють альбом. Якщо точніше, то адміністрація бендкемпу тричі видаляла весь його лейбл зі свого сервісу, оскільки він перезаливав альбом і не хотів здаватися, апелюючи до оригінальної промови Діна, який сказав, що Hype Williams може бути хто завгодно. Ну і взагалі, коли на те пішло, то Hype Williams — це режиссер з Америки, тож якщо Дін такий крутий артпранкер, то нехай грає в ту гру, яку сам запропонував — до кінця, і за тими правилами, які ж сам запропонував.

Але виявилося, що Дін просто не очікував, що з ним хтось зможе зіграти й ба більше — обіграти його на його ж полі, де він, кажучи простими словами — просто обісрався. Після цього випадку, я чітко зрозумів, що це не збігається з духом справжнього андеграунду — і що всі артперформанси й жести Діна Бланта це не виклик індустрії, тому що він сам без цієї індустрії не здатний виправдати хоч якийсь зі своїх кроків та заяв. Тож проєкт довелося перейменувати в Unknown Williams — Detection 8, щоб залишити доступним до прослуховування на популярних стріммінгах, де його можна послухати досі.

Розкажи про знайомство та співпрацю зі Спенсером Кларком (партнером Джеймса Фераро в психоделічному проєкті The Skaters).

Те, що робить Спенсер, його радіошоу, його музика, його міфи та легенди, загальна естетика його творчості загалом— для мене це справжнє диво. Його радіошоу відправляють слухачів прямо у 80s american dream — саме тут я можу відчути максимальний вейпорвейв-ефект, який, до речі, іншими шляхами мені мало цікавий. У якийсь момент, слухаючи альбоми Спенсера, я відчув те, як я маю робити свою музику — для того, щоб мати можливість створювати звукові світи, які я хочу створювати. Я не знаю як створює музику Спенсер, ніколи не питав його про це, тут справа не в технічних речах, не в методах, а радше в тому промені, який проходить крізь його саунд, і наповнює його музику життям, що створює портал для слухача.

Ми спілкуємося, листуємося, завдяки Спенсеру, був, до речі, випущений мій останній альбом на Retrac Recordings — саме Спенсер звів мене із цими хлопцями, які до того випустили його альбом Avatar Blue, а також платівку Hacker Track Джеймса Ферраро.

Цього літа я міг би поїхати виступати зі Спенсером у тур Європою, він запрошував мене, але з огляду на всім відомі обставини, пересікти кордони нашої держави можна тільки невеликій кількості людей, до якої я, на жаль, не належу. Але я вірю, що невдовзі все зміниться у позитивний бік, і для кожного, хто йде вперед відкриються нові обрії.

Твої альбоми виходили на різних зарубіжних лейблах, зокрема, на Dream Catalogue. Знаю, що ти також спілкуєшся із його засновником. Як відбувається випуск альбому? Які вони, про що?

Dream Catalogue насамперед відповідальні за те, щоб вапорвейв перетворився з музики повністю зробленої із семплів улюблених мультфільмів фільмів 80-х–90-х на оригінальну та автентичну музику, обмежену лише мріями та фантазією тих, хто її створює. Водночас музика резонує та розвиває свої оригінальні ідеї, що втілюються в таких жанрових гілках, як — vapour, dream-punk, hardvapour. За всім цим від початку й до сьогодні стоїть Dream Catalogue: вони задали вектор напрямку від початку, вони були і є в авангарді, усі їхні ходи, рішення та експерименти завжди мали величезний вплив на все vapour ком’юніті.

У цьому їхня заслуга. Усі хотіли бути як Dream Catalogue, усі хотіли потрапити на Dream Catalogue, потім усі офігівали з того, що взагалі таке Dream Catalogue, коли їхня музика перестала відповідати будь-яким прийнятними канонам у спільноті — це феномен як у рамках вапорвейв-світу, так і в сучасній культурі. Девід грає в цю гру і виграє в ній — тому що так, як він, не робить взагалі ніхто.

Ми спілкуємося з Девідом як друзі, обговорюємо все на світі, часто власні непрості життєві ситуації. Коли в лейблу відбуваються якісь важливі події — вихід релізів, компіляцій тощо, Девід часто запрошує мене взяти участь, іноді я сам відправляю йому демо своєї музики, над якою працюю.

На 20ft Radio у тебе виходило шоу Black Market Trade, яка його основна ідея?

Я побачив новину про появу 20ft Radiо коли ще був у Польщі, оголошені командою радіо ідеї та ідеали зрезонували зі мною — я відчув це як щось нове, те, чого не було раніше в Україні та те, що повинно було тут з’явитися. Майже одразу в мене народилася ідея збирати всю ту музику, яка проходила через мене, в регулярні мікси та виходити з ними в ефір. Я написав хлопцям, розповів про свою ідею для шоу, що буде присвячено музиці народженої в інтернеті і вони погодилися, ось так з’явилося радіошоу Black Market Trade.

Перші кілька випусків я робив ще в Польщі — супроводжував двох годинний мікс відеорядом, де під кожен трек монтував величезну купу нарізок із фільмів 90-х.

Коли я повернувся в Україну, то продовжив вести своє шоу вже зі студії радіо, де, до речі, познайомився з тими, хто стали моїми друзями в реальному житті. Тоді ж я почав багато тусити з різними людьми й кожен із них був по-своєму цікавим, кожен мав свій смак у музиці. Так у мене народилася ідея ще одного радіошоу для кожного епізоду якого я запрошував одного зі своїх друзів, які не були музикантами, але мали свій особливий музичний всесвіт — я пропонував учаснику зібрати свій список треків, щоби показати своє загальне бачення музикальних уподобань, я ж зі своо боку, брав на себе технічну частину, зводив вибрані композиції в мікси, які пізніше з’являлися в ефірі 20ft Radio під назвою Hotel Magnolia.

Також у тебе є блог Newage Apocalypse Magazine — про що він?

Я зробив цей блог, щоб розповідати новини про свої релізи та релізи дружніх мені музикантів, постив треклисти своїх радіопередач, іноді робив огляди, рецензії на цікаві мені альбоми. Зараз Newage Apocalypse Magazine перемістився в телеграм.

Музику, яку ти пишеш, часто можна віднести до таких жанрів як гіпнагогія чи хонтологія. Як ти сам ставишся до цих культурних явищ та чому тебе приваблює таке звучання?

Я пишу музику двома способами. Перший, це коли в мене з’являється певна ідея того, що я хочу створити за допомоги певного способу — і я, дотримуючись його, записую музику. Другий спосіб можна назвати гіпнагогічним або хонтологічним — я можу дивитися якийсь фільм, читати книжку, зі мною може статися будь-яка подія, будь-яке переживання, які я хочу зберегти, і я зберігаю у вигляді музики. Наприклад, якщо в мене відбулися якісь кльові пригоди з друзями, повернувшись додому під враженням від прогулянки я просто натискаю кнопку запису й починаю імпровізувати — я не знаю, що вийде в результаті, не знаю, куди це повинно мене привести, я просто рухаюся до того моменту, коли картина знайде цілісність — і в результаті дивує мене самого.

Як війна вплинула на тебе і твоє ставлення до світу, до створення музики? Які зміни ти помітив?

Я кинув наркотики, алкоголь і дівчину, максимально звузив коло спілкування та виявив, що більшість життєвих ситуацій абсолютно не вмію проходити, і так було останні 10 років. Я усвідомив це, жахнувся і зрозумів, що хочу жити — і почав вчитися жити по-новому.

На початку повномасштабної війни мені написав Девід з Dream Catalogue і запропонував записати альбом, який висловлював би те, як я відчуваю те, що відбувається зараз — так з’явився альбом Love 2022, перший трек якого, я вважаю кращим треком із того, що я взагалі записував.