Іване, привіт! Ти зараз у Києві? Знаю, що ти також займаєшся волонтерською діяльністю. Розкажи, будь ласка, з якими волонтерськими організаціями співпрацюєш?
Я в Києві з першого дня повномасштабного вторгнення, працюю з різними волонтерами. Найдовше й найстабільніше співпрацював із ТрО у моєму рідному районі. Десь півтора місяця ми копали траншеї, будували бліндажі, розставляли протитанкові їжаки та інше. Оскільки зараз немає боїв на околицях міста, ця опція наразі вичерпана. Також були менші завдання: привезти комусь продуктів чи ліків, щось кудись відправити, знайти тепловізори, просто в чатах допомогти знайти певну інформацію. Перші два тижні ми з волонтерами стабільно робили коктейлі молотова, мені подобалося лазити смітниками у пошуках пляшок. Зараз я намагаюсь їздити в деокуповані міста на відновлювальні роботи, але цим складно займатися без власної машини. Доводиться щодня домовлятись із різними водіями, які дедалі частіше відмовляють через брак палива. Кілька разів був у Бородянці та Гостомелі. Там ми прибирали зруйновану школу та перевозили меблі зі зруйнованого дитсадка. Усім цим займаються звичайні люди, низові стихійні ініціативи, що координуються в локальних чатах.
На твою думку, наскільки зараз музика на часі? Чи може музика бути політичною?
О, це цікаве питання. Бути політичним означає реально впливати на суспільство. Ставити такі питання, відповіді на які можуть давати справжні зрушення. У якій формі ти їх ставиш — не так важливо. Як і будь-яка форма мистецтва, музика може бути політизованою — прив’язаною до певних політичних ідей і рухів. Найчастіше через тексти пісень. Цікаво з ранньою електронною музикою, бо вона була політизованою суто через новизну форми, що нібито віщувала новий світ. Зараз новизна не відіграє такої ролі, думаю. Хоча, якщо згадати «найсучасніше» звучання — гіперпоп — то воно щільно прив’язане до прав ЛГБТК+ людей. Як і клубна культура загалом до прав людини: толерантності, антиксенофобії, вимоги прогресивної політики щодо наркотиків тощо. Клубна культура не може бути традиціоналістською.
Від початку повномасштабної війни найгучнішим колективним висловлюванням нашої електронної сцени став відкритий лист за бойкот аполітичних росіян. Сюди ж і скандал із Ніною Кравіц. Я майже не бачу позитивної реакції західних клубів, лейблів або промоутерів на цей лист. Знаю лише, що лейбл Clone Records відмовився від співпраці з Кравіц. Але цього явно недостатньо для виконання наших вимог.
Загалом, якщо «на часі» — це про щось суспільно корисне, то музика може відповідати суспільним запитам. Багато хто з музикантів і музиканток уже видали свої альбоми і треки про війну. Сподіваюсь, що й після війни в нас з’являтимуться великі протестні проєкти: реп-, рок-, інді-, whatever. Проти чого протестувати в Україні вдосталь і без зовнішнього ворога.
Як ти поєднуєш музику та волонтерство?
Щодо поєднання музики з волонтерством, то це не дуже вдається. Цей лайв — переважно минулорічна музика. Оформлення зайняло кільканадцять вечорів після роботи вдень. Після 24-го лютого вдалось імпульсивно написати один трек, якого в лайві немає.
Розкажи про свій лайв та матеріали для нього.
Тут багато різного матеріалу: сингли попередніх років, демки задуманого EP, новий трек, над яким я працював прямо в ніч вторгнення. Є фрагмент лайву для останнього івенту формації «Важка культура», яку ми робимо разом із Сашею Гузєєвим. У ньому я вплітаю оркестрові інструменти: флейту, кларнет і труби.
Лайв поступово розкривається й закривається, як конверт. Лист, повний особистих переживань, вплетених у політичну ситуацію. Любовний вірш на початку та в кінці передчуває війну, так мені тепер здається. Після перемоги його рядки стануть назвами треків: anxiety management; global warming, cold war; heavy steps of death hunting; an assassin behind the corner; trying to escape the inevitable; emergency will replace the contemporary. Остання назва — з роботи сучасного художника Тьєррі Жоффруа на dOCUMENTA 2012 року. Це фраза, написана балоном на похідному наметі, що стоїть посеред європейського міста. Уявляю, ніби це намет українських біженців. Хоча ми набагато суб’єктніше, ніж просто жертви війни, і це надзвичайно надихає. Для мене це влучний вислів про життя українського митця під час війни. І загалом — гасло сучасного світу та його мистецтва.
У лайві також є два політизовані фрагменти. Тут звучать уже легендарні перемовини наших моряків зі Зміїного з росіянами (дякую, Романе Грибов!). Це перший політичний меседж — окупантам. Другий — союзникам: промова бельгійського політика Гі Верговстадта в Європейській раді. Він там круто роздав ЄС за боязкі пакети санкцій проти росії. На завершення — скрім-реп. Я колись написав не дуже вдалий скрім про поліцейське свавілля, а оцей особистий скрімо-ембіент вийшов краще.
Розкажи докладніше про політизовані фрагменти. Спершу — про звертання до окупантів.
Російський військовий корабель, вочевидь, іде нахуй. Я думаю, що росія не може існувати в іншому стані — імперії потрібен диктатор. Мені складно уявити ліберальну росію. Усі спроби Заходу «демократизувати» диктатуру призвели лише до її «маркетизації». На розвиток вільного ринку покладали надії так, ніби він сам собою містить цінності демократії. Як видно, він чудово приживається і в авторитарних режимах. Думаю, для того, щоби «росія була вільною», треба не лише скинути путіна, треба позбавити її імперських намірів і радянського міфу. І тоді, можливо (якщо «хороші росіяни» перестануть виправдовуватись і відбудуться довгі судові процеси з купою рефлексивної роботи), вільною буде вже не росія, а якась «московія». Менша країна, яка відмовиться від усіх колонізованих територій.
Але нічого не станеться, якщо росіяни не переосмислять радянський період, звідки й виріс путінізм. Українцям, до речі, теж треба цим зайнятись, але це окрема історія. Нещодавно один волонтер сказав мені, що все буде добре після розвінчання культу путіна. Не буде (навальний при владі нас не врятує). Усі задовольняться цим, як колись задовольнились сухим осудом культу сталіна. Ніби для свободи достатньо позбавитись тирана. Розвінчання культу, до речі, цілком вписується в традицію розправ над політичними лідерами в срср. Я згадую global warming, cold war зокрема тоді, коли бачу, як люди ставляться до війни, репресій, концтаборів, депортацій та інших злочинів. Як до природних явищ, які треба перетерпіти.
У чому тоді полягає твоє повідомлення союзникам?
Попри всю допомогу Україні, Європа однаково гальмує. У мене на думці переважно Німеччина та Франція. Європа здавалася мені світом, де є політика, де можливі політичні вимоги та зрушення. Так, ЄС створив комфортні умови для переселенців з України, а європейці приязно зустрічають їх. Але це особистий рівень, на громадянському рівні вони нам мало допомагають. Я майже не бачу німців, які б тиснули на свої уряди чи конкретних політиків, що досі бояться росії. Чи бояться віддати 80 євро на місяць, щоби зупинити справжній геноцид. Нібито не можуть відмовитися від російського газу. За це має відповідати і Штайнмаєр із Меркель, які роками допомагали путіну будувати Північний потік, і Шольц із Лінднером, які в перші дні вторгнення вважали, що Україна не протримається більше кількох днів, і не хотіли нам допомагати. Уже заговорили про відставку Шольца, бо державні інститути там усе ж працюють. Але таке відчуття, ніби громадяни втратили здатність бути політичними. Про це красномовно свідчить лист німецьких культурних діячів до канцлера, у якому ті закликають його не давати Україні зброю, бо це нібито «лише затягне війну» (треба віддати належне «Зеленим» за контрлист із закликом допомогти Україні). Аналогічний аргумент висував Гітлер до США, коли Штати хотіли постачати Британії зброю під час Другої світової. Чому німці підігрують сучасному російському фашизму? Про все це мій останній трек — Cheap Gas, Cheap Blood. Усе те, з чим ми зіштовхнулися зараз, нам треба ще довго осмислювати.
Обкладинкою для треку Cheap Gas, Cheap Blood слугує робота художника Нікіти Кадана. Це про навіювання чи спільне мислення?
Тут немає думки, тому точно не про спільне мислення. Це радше гасло, викриття Європи. Мені ці слова здалися влучними як назва трека. І доречно було вказати джерело. Cheap Gas, Cheap Blood — майже імпульсивна реакція на місяць повномасштабної війни. З простою ідеєю перетікання газу в кров — ембієнту в нойз. Поки ЄС зволікає із забороною російського газу й нафти, продажі не лише не зменшуються, а і зростають! А трек, до речі, можна купити та допомогти волонтерам, з якими я співпрацюю.
Новий вірш тут — теж своєрідна love poem. Тільки слова вже мої (у love poem звучить вірш Ричарда Бротіґана). До речі, вступний трек із віршем називається the desert of the real guarded by fantasies. Це якась вічна дилема для мене, яку треба постійно розв’язувати — пробиватися до реального через свої фантазії та омани.
Чи ти досі співпрацюєш із лейблом Gin&Platonic, на якому вийшла love poem?
Для тих, хто не знає, це чеський лейбл, на якому вийшов мій перший EP damage. Тоді в мене ще не було уявлення, як це взагалі — видавати музику. Тому зберігаю до Мартіна та Томаша теплі почуття. Ми познайомились онлайн у 2018 році й досі наживо не бачились. Нещодавно вони допомогли мені з релізом love filled eyes. Зараз мій Bandcamp прив’язаний до їхнього PayPal-акаунту, бо навіть із приходом PayPal в Україну для Bandcamp досі треба бізнес-акаунт. Давно хочеться нарешті зробити шоукейс Gin&Platonic на «Важкій культурі». Після перемоги треба їх привезти.
Хотіла б завершити розмову згадкою про твій трек love filled eyes, записаний ще до війни. Він у непритаманному для тебе, більш м’якому звучанні. Чому вирішив випускати саме зараз? І чому саме такий відеоряд?
У мене з того місяця до вторгнення лишилося хвилин 20 нової музики, у якій хотілося трохи відступити від звичної важкості. Там ще більше звучать оркестрові інструменти, прості красиві мелодії, цілком собі радісне інтро. Це наївно, але очікування від світу були світлішими. Якщо коротко, це таке собі «Фото з мирного Києва», які зараз постять в інстаграмі. Документ «якими були моє життя та моя музика тоді». Тепер мені радше цікаво, яким буде життя після війни. Після Маріуполя, Бучі, Харкова, Чернігова, Бородянки, Ірпеня та всіх військових злочинів русні нам треба буде ще багато «воювати» на інформаційному фронті. Вимагати міжнародних судів для росіян, вимагати від Заходу не послаблювати санкції, бо це лише знову зміцнить рашку для нового наступу. Я не дуже довіряю Зеленському, але нещодавно він обіцяв не підписувати жодні мирні договори, лише акт капітуляції росії. І санкції потроху працюють, і технологічної зброї в нас має бути багато. Загалом, зараз ми маємо наближати мирне життя. Ми повинні перемогти.