Привіт, старий друже! Як справи? Хочеш розповісти про мікс, який ти зробив для Схеми? 

Рома, привіт! Зважаючи на обставини, у мене все класно. Був у відпустці кілька місяців через коронавірус, добре їв і пив, переїхав з дівчиною у нову квартиру, працював над музикою, і тепер маю купу планів. Зараз я знову працюю, хоча клуби зачинені й ми ходимо по вулиці в масках — здається, це нова норма. На карантині було важко, я відчував дежавю, ніби я в Києві під час Майдану в ті кілька днів, коли мені радили не виходити з дому. 

Коли я обирав записи для цього мікса, я тримав у голові певний образ. У 2017-му я відкривав Схему двогодинним сетом, і цей мікс — своєрідне уточнення до нього. Він навіть починається з трека, з якого я починав тоді. Відчуття, коли ти у величезному павільйоні, де спершу нікого нема, крім команди бару, світловиків та охорони, а за годину вже 500 людей — це божевільна енергія. Так чудово спостерігати за тим, як вона розвивається, поки ти за діджейкою! Це була чи не найшаленіша річ з усього, що я коли-небудь робив. У навушниках було майже нічого не чутно через гуркіт, здавалося б, м’якого хаус-трека з сабвуферів. Платівки постійно збивалися, мене трусило, і коли Слава за годину підійшов запитати, чи все гаразд, я, мабуть, розучився говорити. Це був дуже особливий досвід! У цьому міксі я зводжу треки доволі повільно, тож хоча записуючи його, я тримав в голові той павільйон, сподіваюся, що цей мікс буде приємно слухати поза цим контекстом: удома, в навушниках, в машині чи в маршрутці, ха-ха. 

Шон, ми не бачилися вже два роки. Я ніколи не забуду те літо, це було так весело! Розкажи нам про свої останні відвідини України. 

Одним словом, це була просто мрія! Відтоді як я переїхав у Нью-Йорк з Києва у 2016-му, я планував проводити частину року в Києві чи у Європі. Інакше я би не міг виправдати для себе те, що їду з Києва. З того часу, як я почав жити в Брукліні, з грошима було так собі — ти знаєш, наскільки дороге життя в Нью-Йорку. На початку червня 2018-го я сконтактувався зі старими друзями й сказав, що хочу приїхати в Київ на кілька тижнів. Бодя Coco Brice запропонував мені попрацювати барменом в його новому місці у липні-серпні, тож все одразу склалося. Працювати в 1818 Bar з найкращими друзями, проводити вихідні на Нижньоюрківській та діджеїти по всій країні було чудово! Абсолютно ідеальне літо. Я б віддав будь-які гроші чи пару органів, щоб мати змогу робити це зараз. Я скучив за моїми друзями! 

Чим відрізняється публіка на вечірках в Києві та Нью-Йорку?

Різниця просто величезна, лол. Давай я спершу розповім, який досвід мав у Києві. 

Я переїхав в Україну в 20 років, адже з мене було досить цін на житло й вартості навчання у Сан-Франциско, а я понад усе хотів подорожувати. На той час я захоплювався фрі-джазом та психоделічним роком, намагався створювати гурти, але нічого не виходило; моє життя ще не оберталося навколо електронної музики. Отже, план був такий: прилетіти в Київ, подивитися, що це таке, і, можливо, лишитися на пів року чи рік… Не на чотири роки! Тоді я не знав, чого очікувати, тож двічі прочитав київський путівник Lonely Planet та подивився фільм «Everything is Illuminated». Моїх накопичень не вистачило б надовго, але я по-дитячому вірив, що все буде гаразд. Я поговорив з подругою подруги, яка тоді викладала англійську, і вона запевнила мене, що знайти роботу вчителя буде легко, адже на це великий попит.

Я прилетів у Київ у, здається, серпні 2011-го. Знайшов дешевий хостел біля Золотих Воріт. Я нікого не знав, але щодня прокидався й досліджував місто. У ці перші дні, коли я обідав на самоті, замовляв пиво на літньому майданчику (майте на увазі, що в США не продають алкоголь до 21; а втім, у мене вже два роки був для цього фальшивий паспорт), я відчував себе таким європейцем, таким вільним, це була справжня пригода! Я встиг побачити кількох хлопців з прикольними тату, що роз’їжджали по місту на фіксах, і думав: «Блін, треба познайомитися з такими людьми! Гіпстери є всюди!» Якраз другого чи третього дня я обідав у кафе «Ярослава», і навпроти мене сів молодий чоловік. Я одразу відчув, як він на мене дивиться — я з Сан-Франциско, тому чоловіча увага мене не дивує. Він продовжував витріщатися на мене, потім попросив сигарету, а я запропонував йому підсісти. Його англійська була не дуже, але у нього був гарний словниковий запас, і за пів години ми з ним зійшлися на темі Black Sabbath, Славоя Жижека і тому подібного. Наступного дня я переїхав у його квартирку на Подолі, і ми прожили разом до кінця зими. 

Щоби знайти роботу викладача англійської, довелося докласти неабияких зусиль. Я роздрукував своє резюме та адреси шкіл англійської мови з Google Maps (це було за часів iPhone, але свого я ще не мав) та почав стукати в кожні двері. Урешті-решт, мене взяли в American English Center — організацію, яку заснували адвентисти сьомого дня, а кмітливі українці перетворили на бізнес; були чутки, що за цим стояла мафія, але хто зна. Відповідно до адвентистських традицій, заняття відбувалися з понеділка по четвер і в неділю. Те, що я мав приходити на роботу в неділю о 11 ранку, не заважало мені тусуватися суботніми ночами, відвідувати вечірки, клуби, DIY-події та познайомитися з купою приголомшливих людей, багато з яких досі залишаються моїми ліпшими друзями. 

Оскільки на той час мені було 21 і я не вмів керувати фінансами, я ледве зводив кінці з кінцями. Більшість часу я бідував, хоча мав порядну зарплатню; школа, у якій я працював, була відстійна, з застарілими методами й корпоративною атмосферою, а перспектив заробляти більше чи стати кращим викладачем не було. А ще, тоді я не усвідомлював, що взимку треба ходити у зимовій куртці. У якийсь момент я відчув, що далі це все продовжуватися не може, і повернувся до Сан-Франциско. Це був 2013 рік. Я пожив там менш як два роки, але весь час сумував за Києвом, тому повернувся у 2014-му, пройшов кембридзські курси для викладачів англійської і знайшов кращу роботу. На той час мій музичний смак усе ще був примітивним. Наприкінці того ж року Слава робив першу Схему в Отелі. Ми з ним вже дружили, і оскільки він знав, що я хочу бути фотографом, він запропонував мені познімати там на плівку. Здається, десь тоді ж я помітив, що в Києві немає вечірок, присвячених хіп-хопу та американському соулу, і почав робити тусівки в Fazenda bar, де щочетверга «діджеїв» зі свого лептопа. Почали приходити друзі, і це було абсолютно приголомшливо. Виявилося, що грати музику, яку я люблю, через колонки перед натовпом друзів і незнайомців — це чи не найкраще, що зі мною ставалося. 

Рік потому, коли Схема відбувалася в Cinema Club, а я був її штатним фотографом, мене остаточно перемкнуло. Це сталося або коли Woo York грали один зі своїх легендарних сетів, або коли Слава закривав вечірку треками Ital та Aurora Halal. Я підбігав до діджейського стола і вимагав негайну відповідь на питання, що це за дивовижна химерна музика. Один момент я пам’ятаю дуже чітко: Слава вмикає трек Ital – Coagulate, я танцюю, зачудований, потім вступає синтезатор, вступає хай-хет, залою проноситься жирнючий бас, і я з закритими очима відчуваю, що танцмайданчик викидає у космос. Стелю зірвало, ми всі танцюємо у космосі, і трек несе нас через нескінченний простір. 

Мабуть, це був саме той момент, з якого все почалося. Я закохався у танцювальну музику і почав завантажувати всі чудові треки, які міг знайти; треки, які часто ставила команда Схеми. Тоді Борис Степаненко вже був моїм героєм, і те, що ми стали близькими друзями, надзвичайно допомогло моєму розвитку. Він, як і інші, виховали у мені глибоке розуміння й повагу до історії танцювальної музики. Детройт був у центрі канону, а британська і європейська танцювальна музика була його невіддільною частиною. А ще, вони всі були діґерами! Я вперше почув Energy Flash не на вечірці, а на афтепаті. Вони навчили мене, як діґати — і, головне, навіщо. Будь-хто може зіграти Energy Flash на вечірці, і це, звісно, спрацює, але набагато важливіше шукати загублені скарби, що припадають пилом у якомусь магазині платівок, але працюватимуть на танцмайданчику так само. Це був захопливий час. Раз за разом я помічав паралелі між Underground Resistance та панком, соулом і джазом, і щоразу був приголомшений цією музикою і цими людьми. 

Кілька подальших етапів я пропущу, бо чесно, я можу написати роман про своє життя у Києві. Може, колись я так і зроблю, але зараз я хочу повернутися безпосередньо до твого питання. У Києві я ходив на вечірки, влаштовував вечірки, потім придбав пару древніх Pioneer CDJ і вирішив стати діджеєм. Щовихідних я спостерігав за місцевими, які грали на Нижньоюрківській та на інших андеграундних подіях. Closer відкрився дещо раніше, й пізно вночі чи рано вранці ми намагалися пробратися у цей, здавалося б, ексклюзивний клуб з дорогим входом (який тоді не міг коштувати понад $10, ха-ха). На той час він здавався пафосним і недоступним, а наші вечірки в індустріальних приміщеннях, де ми грали важку, холодну електронну музику, були чимось справді крутим. Але я продовжував ходити у Closer, і потім вже був радий сплачувати за вхід, познайомився з власниками, діджеями-резидентами та нестямно в нього закохався. Це була маленька оаза, це був рай. Ти приходиш в суботу опівночі, і якщо в тебе помирає телефон і ти губиш лік часу, то раптом виявляється, що вже понеділок і треба піти поспати, а потім на роботу. Для мене Closer був і є бездоганним клубом. Те, з якою увагою до деталей, з якою відданістю і душею вони все роблять, показує, наскільки вони люблять свою справу. Closer виховав у мені глибоке розуміння клубної музики й того, чим може бути клуб насправді. 

Схема відіграла не меншу роль в моїй освіті — грубіша й дикіша за причесаний Closer, більш експериментальна, молода і, мабуть, вільніша. Це був неймовірний досвід: бути членом команди й на власні очі бачити, як маленька вечірка для 100 людей стрімко виростає до події, для якої неможливо знайти адекватне приміщення, бо прийти хочуть 5000 людей. Пам’ятаю, як перед першою вечіркою Слава показував відео британських рейвів з дев’яностих, схожими на які мала бути Схема в майбутньому. Якби ж він тоді знав, що вона стане найкращим рейвом Європи! Я обожнював спостерігати за тим, як виглядає молодь після перших відвідин Схеми, які зміни у зовнішності й одязі з ними відбуваються. Там була потужна еволюція. А танці!.. Київ танцює дужче й красивіше, ніж будь-яке інше місто, яке я бачив. Молоді люди приходять на Схему і в Closer, підхоплюють техно, потім удома дивляться, не знаю, танцювальні відео з дев’яностих, а на наступній вечірці відточують нові рухи. Це не був звичайний хіп-хоп чи брейкданс, там особлива плавність, їх тіла, що віддаються музиці з грацією і міццю... 

А втім, повернімося до теми про Нью-Йорк. У ньому я опинився в дещо пригніченому стані, адже друзів там в мене було обмаль, а це величезне місто, відоме своєю крутістю й тим, що воно центр західної культури. Я пішов у клуб, який славиться тим, що виховав низку легендарних музикантів з лейблу L.I.E.S. Він виявився задрипаним й погано освітленим, і звук там був гівняний. Пізніше світло й звук були покращені, а я на недовгий час став його резидентом. Я бачив, як мої київські друзі ставали резидентами Схеми й Closer, і це було моєю найбільшою амбіцією. Чудово мати вечірку, де щонайменше раз на місяць я міг тестувати свої останні вінилові придбання, дивні штуки, які я люблю, або щось, що точно буде навалювати. Той клуб був справжнім дороговказом для танцювальної культури Брукліну та невтомно слугував спільноті. Коли я переїхав у Нью-Йорк, там був лише оцей клуб та кілька рейвів; все інше — або надто комерційно, або просто погано. Я був спантеличений: «Лондон, Париж, Берлін, Нью-Йорк — вони світові центри танцювальної музики чи що?» Я навчився цінувати бруклінські DIY-рейви й прийняв той факт, що в Нью-Йорку немає аналога Closer — поки не відкрився Nowadays. Це клуб, який зробили досвідчені діджеї, клуб з чи не найкращим звуком, який я чув, клуб, де танцмайданчик засаджений рослинами — танцюєш ніби в джунглях! Уздовж усіх стін дивани, на яких можна перепочити, продовжуючи слухати музику; просторий двір, де можна зависати чи танцювати у теплу погоду… Моя мрія здійснилася, і я був одержимий цим місцем. 

Згодом я познайомився з власниками Nowadays, і після того, як я закривав ембієнтну сцену на легендарному фестивалі Sustain-Release у 2018-му, нас з моїм діджей-партнером, разом відомі як Hypnotic Spa, запросили бути резидентами їх четвергових сесій глибокого слухання, що називаються Planetarium. Ми й гадки не мали, на що підписуємося, але ті ночі стали потужним каталізатором медитативного катарсису, який викликає нескінченно красива музика та глибоке вслухання в неї. Ти заходиш в клуб з приємним притишеним світлом, береш ковдру й подушку, і після того, як тебе проінформували, що подія не передбачає розмов, влягаєшся і слухаєш. Годину — або шість. Деякі люди лишалися з початку до кінця. Можна обіймати й пестити свого партнера, таке точно бувало.

Як і нью-йоркське життя в цілому, на вечірках там все у швидшому темпі, ніж в інших містах, де я жив. Люди танцюють інтенсивно, танцюють вміло. Київські танці завжди займатимуть особливе місце в моєму серці, а бачити людське море пере собою, коли ти за кермом космічного корабля, дуже почесна річ. 

Ти маєш дві вечірки з різними концепціями. Розкажи про них. Яка з них тобі більше до душі?

Коли ти діджей і промоутер, бувають моменти, коли все стає на свої місця, коли кожна деталь ідеально відточена і ти усвідомлюєш: цей момент довершений, і якщо він буде твоїм останнім, то нехай. Це ті моменти, коли ти граєш і тобі вдається звести дві платівки, кожну з яких ти мріяв зіграти навіть окремо, або коли просто вечірка реально вдалася. Звісно, є багато годин, днів, тижнів — часу між тими магічними моментами, які ти проводиш розробляючи, плануючи, вигадуючи, фантазуючи про те, як створити наступний з них. Але якщо раз на кілька місяців ти можеш пережити такий магічний момент, воно того варте.

Обрати вечірку, яка приносить мені більше радості, ніж інші — це як вибрати улюблену дитину; дітей я не маю, тож і улюбленців не обиратиму. Останні кілька років я граю як Hypnotic Spa в Nowadays під час Planetarium, а також в кількох невеликих барах. Постійно я займаюся вечіркою, що називається Dance Dungeon, яка сфокусована на новаторській клубній музиці. Ще ми робили кілька благодійних драм-ен-бейс-вечірок, і це також було неймовірно. Авжеж, всі вони мене дуже тішать. 

Сполучені Штати — величезна країна. Є сенс просувати свої вечірки за межами Нью-Йорку? Чи це суто локальна історія?

Загалом, ні. Сполучені Штати великі, і хоча на твоїй вечірці можуть бути люди з різних міст, мені ніколи не спадало на думку робити щось в Брукліні для людей, які живуть далі, ніж 15 кілометрів звідти. В Україні все інакше: на Схему приїздять з усієї країни, це дуже особлива ситуація. 

У Києві мені не вистачає ембієнтних вечірок. Як гадаєш, реально щось таке зробити? 

Чесно кажучи, це справді складно. От візьмімо Nowadays, у яких це вийшло. Треба достатньо великий простір, де люди можуть розлягтися і слухати, потрібна людина на вході, яка проінформує про правила вечірки, треба гарний звук, різне устаткування тощо. Словом, потрібен гарний клуб. Ми експериментували з Hypnotic Spa в бруклінських барах, в лофтах, але в нас виходило лише тоді, коли люди справді робили зусилля не говорити й зануритися в музику. Я переконаний, що клуб штибу Closer може з цим впоратися, їх джазові ночі були класні. Кімнати для відпочинку були чудовим винаходом ранніх рейвів та клубів з дев’яностих, але з того часу вийшли з моди. Я вважаю, що їх обов’язково треба відродити! Щойно у вас з’являється кімната, відведена для відпочинку й спокійного слухання музики, з’являється нова економіка: люди купують напої з собою і п’ють їх в кімнаті для відпочинку, люди свіжіші, мають більше сил, а тому можуть довше залишатися на вечірці. Більше кімнат для відпочинку, будь ласка!

Ти згадував про те, як COVID-19 повпливав на нічне життя. Тобі заходять стріми? Можеш назвати бодай якісь позитивні зміни на противагу усім негараздам, які з нами сталися цього року? 

Ага, коронавірус — це просто здуріти можна, так? Він перекинув світ догори дриґом, а збочені політики ще й нацьковують нас один на одного. Усюди хаос, і важко позбутися думки, що ми живемо в «останні часи». Однак, я чомусь зберігаю надію. У мене було кілька стрімів, але, чесно кажучи, мені це подобається менше, ніж записувати мікси чи готувати добірку платівок для вечірки. Коментарі й лайки скороминущі, але проскролити чат до кінця буває приємно. Починаючи з березня, я приділяю час тому, щоби вчитися написанню музики, і це принесло мені стільки щастя! Годі й уявити, щоб я знайшов стільки часу на вивчення машин, якби не три місяці відпустки й допомога по безробіттю від держави. Бути бедрум-продюсером на держзамовлення мені сподобалося! Але якщо серйозно, то це жахливий вірус, який вбиває дуже багато людей. Я бачив, що було докладено неймовірно багато зусиль, аби допомогти спільноті Брукліну: пожертви грошей і часу, заходи, де годували людей тощо. Носити маску і мити руки — це надзвичайно важливо, не варто це недооцінювати. 

Останнім часом у Києві через карантинні обмеження стало більше денних вечірок. А яка ситуація з цим в Нью-Йорку? Чи ходиш ти на них, чи радив би?

З березня у Нью-Йорку не було нормальних вечірок, і недарма. Збиратися більше, ніж по 10–15 людей (чи більше, ніж по 20 на вулиці), просто небезпечно. Я був на кількох класних домашніх вечірках на дахах, але більшість часу я проводив з друзями на дачі, куди ми привозимо звук і танцюємо під сети один одного. Це було круто, і якщо це нова норма, то я її приймаю. Зараз пріоритет — це безпека кожного з нас і наших близьких. 

За останні кілька років у Нью-Йорку з’явилася нова спільнота молодих українців. Спілкуєшся з ними?

Ха-ха, оця «діаспора», так. Це група молодих хлопців і дівчат з Києва чи України, які познайомилися вже тут. Вони всі мої близькі друзі, і я їх обожнюю. Вони робили чимало прикольних вечірок у барах. Raw Unkut — моя близька подруга. Svavillya — шалений продюсер, послухайте його!

Цього року в Сполучених Штатах відбувається багато протестів, і, безперечно, Black Lives Matter серед них найважливіший. Розкажи нам, на що це схоже. Чи ходив ти на них, і як воно вплинуло на музичну сцену?

Так, це ультраважливо! Багато людей нарешті усвідомили разючу нерівність, побачили системний расизм, і це вже позитивна зміна. Разом з тим, праві усе частіше поводяться як расисти-фанатики. Країна дуже поляризована, і громадянська війна вже не здається чимось неможливим. Праві краще озброєні й не можуть дочекатися, щоби знищити своїх ворогів; тим часом ліві вважають, що правих вже не виправиш. Якби ж всі могли взяти по таблетці, піти на рейв і побачити, що ми — єдине ціле і маємо ставитися одне до одного з любов’ю і повагою, а не боятися і ненавидіти! Я певен, що вся ця енергія зіграє свою роль у музиці, у Брукліні зараз видається багато гарних записів. J. Albert, Significant Other, Bergsonist, DJ Python одразу спадають на думку. Зацініть їх! 

Не можемо дочекатися, щоби побачити тебе в Україні! Коли плануєш приїхати?

Я нещодавно був у Києві уві сні — і от зараз, пригадуючи мій досвід в Україні, тож дякую за це! Я приїду, щойно це буде безпечно для всіх. А поки просто хочу, щоб ви знали, що я вас дуже люблю, а зробити мікс для Схеми маю за честь. Дуже давно цього хотів! Сподіваюся, слухати його буде не менш приємно, ніж мені було його записувати.