Cxemcast 086 – Maryana Klochko
Інтерв’ю взяла Марія Устименко.
02.09.2020

Cxemcast 086 – Maryana Klochko
Інтерв’ю взяла Марія Устименко.
02.09.2020





Як побудований цей лайв?


Я думала про нього як про фільм, мені була важлива драматургія. Навіть по назвах треків можна розповісти цю історію. Усе починається з того, що ти блукаєш. На День усіх святих, першого листопада, я завжди ходжу на Личаківське кладовище, там офігенно гарно. Одного року я гуляла там з диктофоном, у мене була мета записати розмови людей чи як скриплять дерева. Те, що хотіла, я не знайшла, ще й заблукала: повертала не туди й в якийсь момент зрозуміла, що взагалі не орієнтуюся, де я. Там у тексті є про GPS-навігатор: «Пропускаєте перший поворот, третій теж, це не ваш поворот, прямо, направо.»


Далі пісня про холод. Це я побачила мем з Кличко: «Якщо вам холодно, встаньте у куток, там 90 градусів». Це ніби жарт, але я таким серйозним, спокійним голосом співаю, що треба встати біля вікна, щоб стало тепло. Потім про бабусю медична тема, а про хлопчика Цикломеда — це в мене очні краплі були. Я бавлюся від слів усередині самих треків та від того, як вони один з одним поєднуються.


У твоїх текстах дуже помітно твоє почуття гумору. Яке значення для тебе мають тексти взагалі? 


Для мене текст — це один з інструментів для того, щоби подивитися збоку на якусь ідею чи ситуацію. Я навіть дійшла до того, що зараз не роблю треки без голосу чи співу. Коли не знаю, про що співати, я співаю ні про що; раніше я багато малювала, і в моїй графіці це теж є. Для мене почуття гумору — це коли ти стоїш над усім, що переживаєш, коли ти можеш з цього мінімально, мікроскопічно посміятися. У хорошому сенсі.


Звідки ти черпаєш натхнення?


Звідусіль. Пісня про бабусю — це просто газета «Здоров'я», яку кидають у під’їзді. Я думала, «Боже, якщо мені її так часто приносять, я мушу почитати, що там». І мені здається, що це якийсь штучний інтелект усе формулює, або якщо це люди, то суперталановиті, бо там надзвичайно детально все розписано. Яка хвороба, наскільки якийсь чоловік себе погано почував, що там з діагнозом, — а потім чотири курси якихось крапель, і все пройшло! Я поржала, а потім у пісні про бабусю не змінила з тексту майже нічого. Тобто це тупо вирізка з газети. Хіба що, може, коми поміняла інтонаційно, і воно змінило настрій. Тож мене надихає все, з чим можна побавитися.


А вірші ти пишеш?


Пишу, але віршами це не називаю. Часом я не можу заснути, тоді в голові з’являються рандомні слова, і я їх записую в телефон. У мене є листування з собою в месенджері: я собі їх надсилаю, а потім прокидаюся і читаю, що я там понаписувала. Інколи це прикольні штуки.


З мовою дуже цікава штука. 90% того, що я пишу, я пишу російською, хоча я нею взагалі не спілкуюся (окрім суржику). Це дає мені якийсь третій вимір, я абстрагуюся абсолютно від того, що це пишу я, і від того, що саме я пишу. Це пише хтось, і просто так сталося, що моїми пальцями в моєму телефоні. Інколи ще Т9 допомагає, підказує. Я пишу одне, а він каже якесь інше слово і я така, «Слухай, маєш рацію».


Що ти вивчала в університеті?


Я вчилася на проєктуванні інтер’єру у Львівській національній академії мистецтв, потім працювала як 3D-художниця. Завжди займалася музикою паралельно, але коли робиш це по дві години після роботи чи на вихідних, це зовсім інше ставлення. Згодом я потрапила на стипендію Gaude Polonia і нарешті мала час, щоб подумати, чого я хочу. 


Це резиденція у Польщі, так? 


Так, від Міністерства культури Польщі. Стипендія покриває усе, що входить у слово «культура», туди можуть подаватись перекладачі, фотографи, художники, музиканти, театрали. Це така класна штука! Як у раю, у Бога за пазухою. Ти на пів року приїжджаєш, тебе селять або дають гроші на оренду житла. Тебе забезпечують технічною базою для роботи над проєктом, і всі побутові турботи відходять на задній план — можеш думати тільки про те, для чого ти там і що будеш робити. Тож у Кракові я працювала над проєктом і паралельно просто писала музику. 


Чи були там якісь заняття? 


Я ходила як вільна слухачка в Академію образотворчих мистецтв ім. Яна Матейка на Факультет інтермедій. Було класно «перемикатися» після роботи над своїми проєктами й просто бути пасивним поглиначем інформації. Мій куратор викладав у музичній академії й ми кожного тижня збирались на джеми. Вони такі шалені люди, ти можеш дряпати нігтем по стіні, і це буде твій інструмент. Можеш робити все, що хочеш. Я спочатку не могла зрозуміти: «Це ж не музика, що ми робимо». Я не могла себе там відчути, але потім просто сприйняла це як реабілітацію — нічим не запарюєшся, перебуваєш у моменті.


А що було на резиденції в Житомирі, у якій ти брала участь?


Це було на базі заводу «Електровимірювач», де за Радянських часів виробляли електронні музичні інструменти: електробаяни, драм-машини «Пульсар». Звичайно, воно мало свій пік, і потім мало спад. Зараз з 6000 працівників лишилося 200, і вони вже не виробляють музичні інструменти — лише електровимірювальні прилади й різні деталі. Сам простір заводу тепер планують використовувати в освітніх цілях, тому там і була резиденція. Мені інколи здавалося, що я у дитячому таборі, де нас навчають паяти якісь дивні речі. Я зробила лупер, наприклад. 


Ми ще ходили на фабрику, де стоять усі ці машини, і ми записували звуки агрегатів. Майстри прийшли у вихідний день, такі гарні, в сорочках, і робили ці шуми спеціально для нас; і з цим можна було працювати. А ще там був дуже прикольний електробаян, Олена Васик зробила з ним оперу про дельфінів. 


У нас був дуже гарний закритий простір, який не хотілося залишати. Ми хіба в АТБ ходили періодично, але більшість часу проводили на території заводу, у своїй класній тусовці. Нас було 16 учасників, усі музиканти, і я майже нікого з них не знала. Мені навіть дивно було там перебувати, бо зазвичай моє оточення — це кіношники, фотографи, музейники, художники. Усі, крім музикантів, і я мала таке хвилювання, «Як же так буде, що там усі музиканти?» Але було класно! 


Ми там познайомилися з одним космічним чуваком. Його звати Паша, він і зараз працює на цьому заводі. На позір він типовий науковець. Навіть підозра не закрадається, що він пише музику. Можливо, саме тому його роботи для всіх стали таким приємним відкриттям. Мені дуже подобається те, що він пише. У його музиці присутня дуже специфічна і дотепна сюжетна лінія, а ще там просто неймовірно ламкі ритми, і по настрою воно нагадує аніме. Це було відкриття! Коли у нас був фінальний виступ, він мав грати о третій ночі, стояв, чемно чекав — і потім усіх порвав. Це був його перший виступ в житті.


Твоя сестра — режисерка. Ти теж пов’язана з кіно?


Так, я пишу музику для фільмів. У нас з сестрою так: вона мені показує, що вона робить, а я їй — що роблю я. І часто було таке, що я їй скидаю якісь треки, які роблю, щоб вона свіжим вухом послухала, а вона мені потім пише, «Ой, нам так підійшло, ми його вмонтували в фільм». Так сталося кілька разів, і я зрозуміла, що музика в кіно — це мені цікаво. 


Потім був інший випадок. У мене на SoundCloud дуже багато треків, де тільки голос з гітарою. Один з них послухала режисерка Марина Степанська, коли писала сценарій до свого фільму «Стрімголов», і вона його взяла туди як саундтрек. Зараз я теж буду працювати над одним фільмом, я там серйозний композитор. Мені подобається ідея писати музику до кіно, бо тільки виступати я б, мабуть, не хотіла. Я б і не змогла: це дуже важко емоційно, я виснажуюся, боюся, переймаюся. Але це нормально. 


Багато музикантів мріють писати музику для кіно. Чому? Там більше свободи?


Коли ти пишеш музику для себе, ти пишеш, що тобі подобається. Ніхто тобі не диктує. А от коли сестра торік знімала, мені треба було написати трек, який мав би вводити тебе у сюжет, давати настрій і бути портретом головної героїні. Вона там така легка, світла, романтична, і мені було страшенно важко щось таке написати. Якось так склалось, що написати сумну, навіть депресивну річ — набагато простіше. Можливо, радість — це хвиля, на яку важче налаштуватися вимушено. 


Або ще, у неї є фільм «Плюс один», про пару, яка чекає дитину, яка має народитися з синдромом Дауна. Там є момент, у який вони підклали трек The Knife – Pass This Оn, супервідомий хіт. Усі до нього звикли, і вона каже: «Ось твій референс, напиши щось схоже». І поки я написала їй те, що підійшло, у мене варіантів на три альбоми назбиралося: 7.1, 7.2, final, finalfinalfinal. 


Коли ти працюєш з кимось чужим, тобі кажуть: «Дякуємо, що ви стараєтеся, але там є моменти...» А сестра мені просто каже: «Мар'яна, погано. Це просто відстій. Це зовсім не про то». Ми не церемонимося, але в цьому і прикол.


Ще я працювала з показами мод. Це як історія про писання текстів російською, там я дивлюся на когось, ким я і близько не є. Це щось дуже далеке і водночас цікаве. Ти ніби диригуєш ними: що ти пишеш, під те вони й ходять. І вони такі холодні, без усмішок, мені страшно подобається! Я б, мабуть, більше хотіла писати музику для фешну, ніж для кіно. Я б додала це до списку мрій.


А щось більш конвенційно музичне плануєш? Альбом, наприклад? 


Я дуже довго це планую, але в мене є така проблема: я не можу перестати писати. Я була готова до Схеми у квітні, потім її перекинули на жовтень, і вже в червні я мала половину інших треків написаних. І попередні мені були такі стрьомні, що я думала, «Дякую, що перенесли». У мене є момент чистовика, але це не про всі треки. Є багато таких, які просто наживо граю і воно ліпиться, змінюється. Babusia, що на SoundCloud, також відрізняється від тієї, що я граю зараз. Є один лейбл, який запропонував випустити мій матеріал. Зафіксувати свій розвиток — це класно, але наразі я трохи зависла у цій фіксації. Однак, музика — це не фаст-фуд, немає нічого поганого в тому, щоб довше почекати, поки кухар приготує щось смачне.

Ми використовуємо файли cookies.