Cxemcast 077 – Sentimental Rave
Інтерв‘ю взяла Марія Устименко.
21.01.2020

Cxemcast 077 – Sentimental Rave
Інтерв‘ю взяла Марія Устименко.
21.01.2020





Звідки ти з нами розмовляєш?

Я живу в передмісті, 10 кілометрів від Парижа. 


У твоєму інтерв’ю Vice ти зазначала, що музика — це твій голос. Що в тебе було на душі, коли ти записувала цей мікс?


Я обираю музику та семпли для того, щоб не говорити прямо про те, що відчуваю. Це мій підхід — давати людям можливість уявляти, що їм заманеться. Якщо у міксі з’являється певний трек, це може бути тому, що я була розлючена. Якщо там певна мелодія, то, може, мені було сумно. Але я можу додати ще мелодій і вокалу згори суто через те, що саме така музика мене цікавить, поки я готую добірку. Знаєш, коли з тобою щось стається, то хочеться слухати певний тип музики чи навіть окремий трек. Тож я просто слухаю багато музики, і коли розумію, що зараз мені до душі саме це, обираю цей трек. 


Тобто те, що ти робиш, відкрито для інтерпретації?


Безперечно. Це все, звісно, про дуже особисте, але коли слухаєш мої мікси, бачиш, що в кожному з них інший вайб. Це тому, що кожного разу я була трохи іншою. Я змінююся з кожним днем — як і всі люди. 


У твоєму біо написано, що тебе надихнули «золоті дні перших рейвів». Чому тебе цікавить той час?


Чесно кажучи, у мене нема типової ностальгії за дев’яностими — ми теж живемо у цікаву епоху. Це радше про те, що я знайшла своє натхнення у творчості багатьох артистів французької хардкор-сцени. Наприклад, коли натрапила на Liza 'N' Eliaz, я дізналася, що вона була трансґендерною діджейкою, дуже відомою у хардкор- та рейв-тусівці. Мене захоплюють відкритість, свобода і, загалом, настрій тих старих вечірок. 


Цей опис також нагадує про внесок рейвів у виникнення ідеї «безпечного простору». Тобі до душі ця ідея?


Я не буду організовувати подію, яка є «безпечним простором», бо ніхто не може гарантувати, що простір буде справді безпечним. Зараз чимало людей використовує ці слова, щоб залучати молоду квір-аудиторію, але я грала на багатьох таких вечірках, де насправді було небезпечно, і чула, що там відбувалися зґвалтування дівчат. Кожні вихідні я свідчу подібні речі, коли граю. От минулого разу хлопець пожартував про мене расистський жарт. Який такий безпечний простір? Ми не можемо усіх перевірити, це просто неможливо, коли влаштовуєш вечірку. У максимально прогресивній квір-спільноті я справді відчуваю себе захищеною, адже там немає зайвих людей. Я була б дуже рада, якби ми могли змусити людей співіснувати незалежно від їх політичних переконань, але це поки не працює. Наразі, як на мене, неможливо зробити подію на 5000 чи навіть 2000 людей і сказати, що там буде «безпечний простір» — звісно, якщо всіх цих людей не перевірити. 


Безпечний простір можна створити тоді, коли серйозно ставишся до профілактики. Треба мати гарну охорону. Треба гарно все пояснити і їм, і власникам клуба. Треба все пояснити й людям, які придбали квитки на вечірку. Це не просто маркетинговий слоган, штибу, «це буде квір, це буде прикольно», ці слова мають бути підважені купою роботи, і більшість з неї відбувається за лаштунками.

Ти у команді квір- та феміністичного фестивалю Comme Nous Brulons у Парижі. Як ви даєте собі раду з труднощами, які ти щойно описала?

Так, навіть ми щороку вчимося на своїх помилках, хоча й намагаємося зробити все якнайкраще. На наш фестиваль може потрапити будь-хто — необхідно просто знати правила і з повагою ставитися до людей поруч. Інколи трапляється один хлопець, який напивається і намагається поцілувати дівчину чи щось таке. Таке може статися навіть на квір-фестивалі, який відкрито комунікує про свої цінності, і команда якого докладає максимальних зусиль, щоби відвідувачі були в безпеці. 

Як можна запобігти такими ситуаціям? 


Коли настає ніч, ми намагаємося бути поряд з відвідувачами. Ходимо по території й дивимося, чи не відбувається щось дивне. Якщо з вами щось трапиться, ви можете підійти до нас і все пояснити, не звертаючись до охорони. Тому ми силуємося бути максимально помітними на території фестивалю. Також, ми ставимо на вхід людей, які вповні розуміють, що в нас будуть квір-відвідувачі, зокрема трансґендерні, — а тому знають, як з ними розмовляти. Багато усього треба зробити, словом. Ще нам допомагає те, що ми проводимо фестиваль на доволі прогресивному майданчику.


Це клуб La Station, правильно? Яка там атмосфера взагалі?


Вони роками займалися подібними штуками, але я про них дізналася лише два роки тому. У них приміщення на північній околиці Парижа. Вони проводять дуже різні події: перформанси, візуальні штуки, виступи наживо, панельні дискусії тощо. У них ризикований підхід — La Station не обмежується популярними виконавцями й загалом намагається створити нетиповий для сучасного Парижа вайб. У рамках однієї ночі там може бути панк, експериментальна музика і нойз, а інколи й реп. Вони справді намагаються змінити атмосферу міста — це одне з найцікавіших місць у Парижі. 


Там я, до речі, й почала діджеїти. У La Station працювали мої друзі, я там часто бувала. Один хлопець навчив мене зводити, а потім почав кликати грати на їх вечірки. La Station справді надихає — ніколи не знаєш, що там буде наступного разу, але можеш бути певною, що тебе щось вразить.


Ще ти була у ком’юніті Les Amours Alternatives. Воно зараз активне? 


Уже ні. Це був такий собі сайт про жінок і мистецтво. Я цим займалася до того, як почала працювати над фестивалем. У Les Amours Alternatives зібралися люди з різними бекґраундами, з різних тусівок. Дуже цікаво, коли об’єднується 15–30 жінок, зокрема, трансґендерних жінок, і розмовляють про те, як зробити наші життя кращими. У нас різні позиції, різні життєві історії, і це виявилося дуже круто: якщо ти з кимось не погоджуєшся, то можеш багато чому навчитися. 


А зараз у Парижі є щось схоже?


Мабуть, є. Останні два роки я не дуже тусувалася на вихідних, не мала часу, але от у Марселі я знаю круті феміністичні місця. Ще у Парижі є Loud & Proud, гей-фестиваль, якому вже п’ять років. Звісно, у нас багато інституціалізованих, не надто доступних у плані цін місць, де грають різні хедлайнери і відомі квір-музиканти. Але ми намагаємося робити щось невелике, доступне і ризиковане у плані музики. 


Як би ти охарактеризувала Францію у плані рівності і прав ЛГБТ+?


Якщо орієнтуватися на те, що у нас кажуть, то так, усе більш-менш гаразд. Я вважаю, що нам доволі пощастило, але все одно залишаються проблеми. Я лесбійка, і у Франції є місця, де я не можу про це розповісти з міркувань безпеки. У маленькому селі, штибу того, де я народилася, досі складно бути трансґендером. Навіть у Парижі з транґендерів збиткуються на нічних вулицях, і їм страшно виходити з дому. Проблеми є, але загалом нам ще пощастило. Я думаю, зараз важливо, щоб квір-ком’юніті єдналося і відчувало більше солідарності у межах цієї сім’ї. Люди справді засмучені політичною ситуацією у сучасній Франції, тож, можливо, меншини зможуть об’єднатися і стати сильнішими. Приміром, цього року в моєму передмісті, дуже строкатому — там багато мігрантів з Африки та інших країн, — відбувся перший Марш рівності. Було добре бачити його саме там, бо це місце об'єднує дуже різних людей, які стикаються з однаковими проблемами, а тому там говорили одночасно як про расизм, так і про права геїв. Такий підхід мені здається доволі слушним. Зараз я помічаю багато організацій, які поділяють це бачення, і це страшенно цікаво — але такого все ж замало. Місто на околиці Парижа — ще не вся Франція. 


Ти багато подорожуєш. Яка в цьому плані ситуація в інших країнах порівняно з Францією? 


Усе, що я бачу, відбувається переважно вночі, у клубах. Відповідно, я свідчу багато схожого по всій Європі. Міста взагалі доволі однакові, якщо дивитися на них уночі. У клуби в будь-якому разі ходить молодь, і я щоразу знаходжу квір-людей або когось, хто зрозуміє мене. Інколи мені здається, що в інших країнах чоловіки та й, загалом, усі люди не такі агресивні, як у Франції. Можливо, це тому, що я розумію французьку, а проте, у Берліні я не бачу, щоб чоловіки поводилися з жінками настільки безцеремонно, як у нас. 


Де тобі найбільше подобається грати? 


Як коли. Звісно, було б нудно, якби в мене не було клуба мрії. Круто грати в Berghain чи амстердамському De School, а місць, де мені сподобалося виступати цього року, дуже багато. А втім, інколи мене вражає малесенький клуб в малесенькому місті, де все виявляється просто ідеально. Та й узагалі, щоразу все по-різному через людей, локацію, програму, і просто через те, що на той момент відбувається в світі. Ніколи не знаєш, як воно буде, щоразу якась несподіванка, і це мені до душі. 

Ми використовуємо файли cookies.