Cxemcast 076 – Flora Yin Wong
Інтерв‘ю взяла Марія Устименко.
11.12.2019

Cxemcast 076 – Flora Yin Wong
Інтерв‘ю взяла Марія Устименко.
11.12.2019



Розкажи про цей мікс. Варто на щось звернути особливу увагу?

Так, на людей у ньому. Багато з них — мої друзі. Тут пара треків з компіляції, яку нещодавно видали мої друзі з Circadian Rhythms. Також там є трек від Ausschuss, який нещодавно записав мікс для Схеми. Загалом, там трапляється дуже енергійна музика, є трохи нойзу, трохи ембієнту. 

Мені подобається, що у твоїх міксах є «сюжет». Послідовність злетів і падінь там здається виправданою — доволі рідкісне відчуття. Як ти працювала над цим записом?

Цей мікс склався докупи справді цікавим чином. Схема здається мені доволі насиченою техно- і танцювальною вечіркою, але коли ти слухаєш мікс удома, то це вже досвід, не схожий на клубний. Я хотіла включити обидва елементи. Перший трек Софії Лойзу схожий на тон Шепарда — напруга постійно наростає, але нікуди не приводить. Він вдало підводить до наступного жорсткішого треку, який я дуже викривила в плані BPM. Потім усе теж змінюється. Я скінчила кількома меланхолійними, повільними треками. До речі, трек із «saw u» — від Guy Ross, який раніше працював з нами у PAN. 

Розкажи про свою діяльність у PAN.

Я працювала з ними роки три. Спочатку були лише Білл Кулігас і я, тоді це була невелика справа, ми додатково залучали хіба що бухгалтера й асистента/інтерна. Я допомагала Біллу з усім: менеджмент лейблу, творчі аспекти, події. Я не займалася доставкою, розміщенням треків на Beatport і подібними штуками, але відповідала за пресу і піар. 

Я допомогла йому скласти кістяк компіляції Mono No Aware. Це був цікавий проєкт, який ми втілили доволі швидко. Я не те, щоб намагаюся концептуалізувати геть усе, але ж ви чули про так звану «концептроніку»? Воно трохи дратує, але водночас я от теж люблю, щоби у всього був свій контекст — як об’єднавчий фактор. Загалом, він мені розповів, що хоче зробити компіляцію, що фокусується на ідеї ембієнту. Я роздумувала про те, яким чином можна інтерпретувати ембієнт і врешті натрапила на поняття “mono no aware”. Власе, я й письменник також, тому мене завжди цікавлять слова та їх походження. 

А що ти пишеш? 

Наразі я пишу художню прозу, а раніше я була журналісткою — працювала редактором онлайн-версії Dazed чотири роки. 

Як гадаєш, це вплинуло на твій творчий підхід?

Ага, ще і як. Я починала з того, що писала огляди і робила інтерв’ю. Я так, до речі, і познайомилася з Біллом, бо писала про ранні релізи — Lee Gamble, Heatsick тощо. Однак, я завжди хотіла писати оповідання. Кілька моїх текстів опублікували Somesuch Stories у вебі. Я їх написала, коли переїхала у Гонконг, вони засновані на реальних подіях, але в плані того, як там розвивається сюжет, це вже художній вигад. 

Тобі не здається, що інструменти, які ти використовуєш у своїй музиці, це також «реальні події», на яких заснований художній вигад? 

Ніколи не думала про це у такому ключі, але це, мабуть, дуже слушна думка. Для мене музика — це вигад, але він виростає з семплів, які я використовую, та інструментів, які я записую (польові записи в мене також трапляються), а все це — реальні досвіди. 

Приміром, трек, який я робила для Murmurs, компіляції від C.A.N.V.A.S., ґрунтується переважно на дзвонах, які я записала у японських горах. Там була інсталяція, вхід до якої на той момент вхід був зачинений — нікого навколо, лише сотні й сотні дзвонів. На кожному з них була записка — відвідувачі мали написати ім’я людини, яку вони люблять. Це дуже важливий спогад, просто магія. Тож коли я працювала над треком, відчуття, ніби я перебуваю у тому просторі, було важливим чинником. 

Мені дуже сподобався проєкт, який ти робила у Somerset House. Там ти використовувала записи зі свого телефону і таким чином поєднувала різні місця і звуки, між якими відсутній прямий зв’язок. 

Є багато музикантів та саундартистів, які працюють з польовими записами, але я ніколи не думала, що до них належу. Я не пишу звуки, не ходжу з купою обладнання, щоби це робити навмисно. У цьому проєкті цікаво якраз те, що він збудований на тих записах, які я знайшла у своєму iPhone. Мені хотілося зафіксувати спогади про ті штуки, походження яких легко забувається. 

Somerset House запросили мене у рамках фестивалю Wysing Polyphonic, де вони були співорганізаторами. Там усе збудовано навколо альтернативних реальностей та інкарнацій, а ці теми для мене дуже важливі. Я вигадувала такі собі альтернативні світи, між якими можна подорожувати за допомогою цих записів. Деякі з них дуже контрастують: спочатку крук і сніг у Японії, а потім раптово ґереж, що звучить у машині в Південному Лондоні. Словом, це було про поєднання непоєднуваного. 

Ти згадувала, що жила у Гонконгу і Японії. Ти взагалі часто переїжджаєш. На тебе сильно впливає довкілля, у якому опиняєшся?

Так, вплив відчутний. Я народилася і росла в Лондоні, у культурному плані я цілком англійка. Це не те, щоб банально, але ось моя матір, приміром, з Гонконгу, а мій батько — з Куала-Лумпуру, що в Малайзії. Я була в Малайзії лише пару разів у дитинстві, тож погано це пам’ятаю. Я хотіла переїхати у Гонконг і віднайти свої дитячі спогади, але там я виявилася геть аутсайдером. Китайську я знаю так собі, а люди навколо поводяться дуже інакше, у мене був культурний шок. Однак, мене сприймають як китаянку, тож довелося багато чому навчитися. Не хотілося б бути чужинкою у обох цих місцях. А в Японію я хотіла поїхати тому, що мої тексти та музика нерідко дотичні до східних філософій та міфологій.

А взагалі, мова ж не лише про Східну Азію. Я пожила у Берліні, пожила у Парижі, сподіваюся переїхати ще кудись наступного року. Мені не подобається сидіти на місці, і якщо десь зупиняюся більш ніж на місяць, починаю психувати. Мені потрібен постійний рух. 

Східні мотиви у твоїй творчості — це свідомий вибір?

У першому EP, який я записала для PTP, це було навмисно, так. Серія зветься CELL, тож я орієнтувалася на генетичність, біологійність — у дослівному розумінні. Для цього я зібрала певні записи з храмів і подібних локацій, що розташовані в Азії. Після цього я не працювала з азійською тематикою. Але мені здається, що люди досі бачать це у моїх треках, які цього насправді не стосуються. Ми з Zuli, до речі, мали публічну дискусію у Wysing Arts Centre про це, і він також розповідав, як люди намагаються повісити на нього ярлик, пов’язаний із певними звуками — навіть якщо він їх не використовує або використовує їх ненавмисно. 

Здається, у мене склалося таке враження через те, як тебе зазвичай характеризують онлайн: народилася у Лондоні, має китайське і малайське походження. 

Так, це трохи смішно. Багато людей використовують ці слова — вони з біо, яке я написала хтозна коли. Звісно, людям важливо розуміти певний контекст. Моє ім’я, мій вік, звідки я — базові штуки. Нічого з цього насправді не має особливого значення, але так легше уявити, про яку людину йдеться. 

Не хотілося б бути схожою на Zomby чи інших людей, які цілеспрямовано намагаються бути анонімними. Виставляти себе напоказ чи ховатися — різниця не така велика, бо приховуючи свою особистість ти надаєш їй особливого значення. А це вже не виглядає так таємниче. Можливо, не варто було писати оте коротке біо, позаяк неможливо сказати людям «просто послухайте мою музику», це так не працює. 

У тебе був проєкт в рамках Friday Lates у Victoria & Albert Museum на тему аудіоархівації. Що ти хотіла донести до публіки?

Чесно кажучи, там не було такої конкретики, коли мені зробили цю пропозицію. Це просто мало бути щось про звук. Безперечно, є достатньо людей, які працюють на межі музики і саундарту (і я не дуже розумію, де пролягає ця межа), але я просто вирішила, що музейний простір страшенно цікавий і спробувала уявити, що в нього впишеться. 

Я попросила Tomoko Sauvage зробити перформанс. Вона працює з водою, а в тій будівлі для цього пасувала лише одна зала — там все навколо дуже тендітне. Ще Марк Фел зробив звукову інсталяцію у залі з текстилем, вийшло дуже круте зіставлення з роботами. Там такі органічні роботи — зображення тварин і сільського життя, а музика була дуже машинна, мінімал такий, по суті. Було приємно пережити все це у тому просторі. 

Виходить, тебе весь час цікавить контекст. 

Так, це точно. Матеріал загубиться, якщо ти покажеш його як просто «танцювальний трек» чи просто «ембієнтний трек». Мені дуже важливо, щоби все мало смисл — і те, що ти робиш, і те, як ти живеш. Це така всеохопна штука: якщо у мене нема приводу робити щось, якщо я не розумію, навіщо це, я просто нічого не робитиму. Можливо, це синдром самозванця, коли ти думаєш, що ти недостатньо гарна, щоби робити щось просто так.  Однак, якщо мені пропонують щось втілити, у мене з’являється мета, і це вже не потурання своїм бажанням, а проєкт. 

Тому я люблю, коли мене кудись запрошують, а я розумію, що є такий-то задум, є бріф, з яким можна працювати. Я робила альбом лише тому, що мене попросив Білл, я написала той EP лише тому, що мене попросили PTP, я написала книжку лише тому, що мене попросив видавець. Я знаю, що це скидається на лінощі, але це не так. Вочевидь, я пишу музику і тексти, бо це приємно, у мене чималенький архів — але я ніколи не розумію до кінця, що з цим робити, поки не трапиться гарна нагода. Саме тому мені необхіден контекст — щоби я відчувала, що існує привід. 

Як гадаєш, твоя музика якось перегукується із роботами твоєї матері у сфері опери?

Не дуже. У всіх членів моєї родини було непросте життя. Зокрема, і у моєї мами. Вона переїхала в Англію у доволі молодому віці, сама. Англійську вона майже не знала, але опера — це було все її життя. Вона співає і тренується кожен день, вона пише у жанрі опери. Я не жила з нею весь час у дитинстві, але мені звучання опери не подобалося, я й зараз вважаю, що це звучить жахливо, а дивитися оперу ненавиджу і так було завжди. Ці звуки нагадують мені про маму, і я починаю нервувати. 

У мене з нею не дуже гарні стосунки. Так смішно, що я урешті стала робити музику. Вона, звісно, це не заохочувала. Я вивчала право, вона хотіла, щоби я стала юристкою, а коли я почала діджеїти, вона була така «що взагалі відбувається». Хоча здавалося б, я крокую її стежкою, роблю те, що робила вона. 

Так, це справді комічно — як оце дивне пророцтво, що ти приречена робити те, що ти ненавиділа. Я ніколи не орієнтувалася на свою маму, ніколи не думала «хочу бути співачкою, як вона», а вірила, що «це не моє», та врешті роблю свою версію того, що робить вона. Не знаю, чи вплинула її творчість на мою, але я точно посилаюся на неї, з іронією. Коли виступала в Cafe OTO минулого року, я використовувала її інструменти — вона має чудову колекцію дзвонів, співаючих чаш та струнних. 

Крім музики, маєш основну роботу?

Здається, так — я зараз там сиджу. Працюю в пафосному п'ятизірковому готелі, де організую події від публічних виступів до кінопоказів і концертів. У нас виступали Tanasha (відома R'n'B-співачка), Travis Scott, Skepta, Charli XCX, себто це дуже далеко від того, що мене цікавить особисто. Я таким і в Гонконгу займалася. Мені не подобається змішувати роботу і творчість. 

По суті, я пішла з PAN, працювала в Mixcloud, а потім і звідти звільнилася, аби займатися творчістю, і почала з’їжджати з глузду. Я відчувала неймовірний тиск, займаючись мистецтвом — штибу «це все, що в мене є» і «я живу лише заради цього» — і в мене почалася депресія. Так само, як мені потрібно весь час подорожувати і рухатися, мені потрібно займати себе мільйоном речей одночасно. Тому краще мати роботу окремо і працювати над тим, чим хочеш, окремо. 

Ти згадала, що скоро вийде альбом. Є ще щось, над чим зараз працюєш?

Зараз у мене кілька колаборацій. Одна з Ausschuss щодо фешн-лейблу, а в рамках іншої працюю з дизайнеркою прикрас (вона з Margiela) і графічним дизайнером (робить обкладинки для Hyperdub). Я вигадую звук, а вони інтерпретують і створюють його фізичну версію. Мені подобаються ці проєкти тим, що вони не про музику, а про її інтерпретацію. 

Ми використовуємо файли cookies.